Частина 6. Ланка «бабуся-онука» – основна в родовому ланцюжку.

На цьому закінчую реферативну частину статті, дякую авторам літературних джерел, наданих наприкінці публікації (частина 8), за їх кропітку дослідницьку працю та уважне шанобливе ставлення до своєї історії та культури. Знову перебудую спосіб викладу, повернуся до початкового і продовжу власні міркування на тему писанкарства. У цій частині хочу зупинитися на розгляді того питання, хто і кому, говорячи конкретно, писав ці «листи в майбутнє» на шкаралупі? Чи правильно думати, що ця інформація писалася для нас?

Чи загадували наші стародавні предки у своїх посланнях на тисячоліття вперед? Не буду перебільшувати. Чи думали вони про своїх далеких нащадків, які народяться і житимуть на їхній землі через багато століть? Не впевнений, бо у повсякденному житті все буває простіше та практичніше, без віщих пісень боянів та літописів. Але ось про свою живу та улюблену онучку кожна бабуся думала безпосередньо. Куди вже практичніше? Тут жодних сумнівів немає.

Чи потрібно загадувати на віки вперед, якщо онуки – ось вони крутяться під ногами та заважають прясти, шити, готувати, шкодять, дошкуляють питаннями – вони мають жити щасливо. Це і є головна турбота! Бабуся дбала про майбутнє рідної онучки та озброювала її захисними знаннями, отриманими й собі від своєї бабусі. І так від пра-пра-пра… Ця ланка, «бабуся-онучка», у практичному житті становить нерозривний елемент зв'язку поколінь, і на великих відрізках часу формує ту саму історичну спадкоємність інформації, про яку й говорю у цій статті. Це, за великим рахунком, і є нація, етнос, культура, традиція.

Поки тато з мамою зайняті на роботі, саме час бабусі зайнятися вихованням онуків. Поки неслухи ще малі, можна розповідати їм казки. Можна?! Потрібно! Обов'язково! Це також найважливіша частина етносу. А вже як дівчина підросла, почала червоніти та соромитися, побачивши хлопців – саме час діставати віск і вчити внучку родовій науці, малювати священні символи. Обов'язково у таємничій обставині, тільки в жіночому колі, із заговорами та ворожіннями.

Тут вже хлопці, парубки та чоловіки – геть з дому, не їхня це справа, готувати писанки. Тільки жінки та тільки з дотриманням усіх умовностей ритуалу. Це неухильне правило вкотре підкреслює головну властивість писанки – бути загальним символом саме жіночого начала.

Ви, чоловіки, думаєте, що є головами сімейств? Серйозно? Ви сміливі та сильні? Так-так-так… Я теж іноді так думаю про себе… А згадайте-но, скільки казок ви, дідусю, розповіли онукові? Не виходить? Ось показати, як правильно тримати молоток чи рубанок – це так, це ми можемо. Це теж корисно, але ця інформація не містична і не сакральна. Не те…

Це десь там, «на полях баталій», на важкій роботі ми, чоловіки, можемо трохи й покомандувати. А от якщо Берегиня дома взялася за таїнство, то найкраще нам взяти свої вудки та йти в гараж…

То кому все ж таки майстриня писала «лист»? Думаю, що початковим адресатом «листа» на шкаралупі були ближні живі родичі та боги. Які боги? Язичницькі, з давнього пантеону. А згодом і християнські, Бог та святі. Бо до них і спрямований зміст – прохання про благоденство роду та родичів. Писався «лист» у найближче майбутнє, а читаємо його ми через багато століть. «Пошта» працює, «листи» доходять – канал існує.

Особливо варто наголосити на тому нюансі роботи цього історичного каналу, що доходять до нас не самі «листи» цієї пошти як фізичний предмет. А саме інформація, що передається з покоління до покоління. Шкаралупа тендітна, не дає можливості тривалого зберігання, як не намагайся. А зв'язок поколінь все ж таки стійкий. Потрібно лише уважно та шанобливо слухати бабусю.

Важливо також відзначити, що візерунок для розпису не вигадувався щоразу заново, а малювався з попередніх зразків. Таким чином забезпечувалася наступність інформації, яка власне і дозволила зберегти традиції протягом багатьох століть.