Писанка

Кажуть, соловейко співає найголосніше там, де найбільша тиша. І там де він найбільше потрібен.
Це була перша думка, що з’явилась у голові Оленки, коли вона приїхала до Академії Магії. У ту мить, коли її вагон зупинився на станції і в повітрі не було нічого – ні шуму, ні слів, ні навіть болю – лише тиша, така глибока, ніби світ затамував подих.
І десь далеко, майже нечутно, проспівав соловейко. 

Для неї це був не просто спів пташки. Спогади як тіні почали проступати в уяві, але все в тумані. Все це як в минулому житті.
Оленка тільки міцніше стиснула в руках дерев’яний кулон у формі серця і підняла очі до неба. Воно було сіре, весняне, наче втомлене від зими. Але соловейко співав.
«Може, й мені ще можна заспівати», – подумала вона тоді. – «Може, й для мене знайдеться місце…»
Але вже через місяць вона зрозуміла: ця думка була наївною.

Її звали Оленка.
Ніхто не знав її справжнього прізвища – ні вона сама, ні навіть архіви. На картці, яку тримала у руках працівниця приймальної комісії Академії Магії, стояло: Олена М.
М – минуле, стерте війною. 
Вона мовчки дивилася на картку, поки рука дорослої жінки писала щось пером з чорнилом кольору волошок. Писали про неї – але не для неї. Вона вже звикла бути “рядком у паперах”, не особистістю. Звикла до того, що всі навколо щось вирішують, а ти просто стоїш, тримаючи своє мовчання, як стару ляльку з вибитим оком.
Дівчинка тримала у руках клаптик шовкової вишиванки, яка залишилась від мами. Її пальці стискали її так, ніби то було щось більше, ніж тканина – ніби вона могла повернути той голос, що співав колискову, ту долоню, що торкалась чола перед сном. Клаптик мав запах дому – невиразний, затертий часом і сльозами. І вона боялася, що одного дня він зникне.
Академія була надто велика. Надто чужа. Надто спокійна для дитини, яка виросла під звуки сирен.
Оленка почувалась мурахою на мармурі. І знову, як завжди, стишилась – бо тихих менше помічають.
Її поселили у кімнату під самим дахом, де вночі чулося, як вітер співає крізь бляху, і іноді здавалося, що то хтось шепоче з неба. Дівчинка іноді не могла заснути – бо було… надто тихо. Вона згадувала свій дім, куди колись не повернулась. Стіни зі шпалерами в квіточку. Ліжко біля вікна. Чашку з надщербленим краєм. Усе це залишилося там, у мить, коли небо тріснуло.

*
– Ти знову нічого не зробила. І це – за місяць навчання? Ти ганьба цього класу, – голос пані Дафни був гострий, мов обгорілий ніж. – Як ти взагалі сюди потрапила?
Оленка стояла перед усім класом, низько опустивши голову. Очі пекли, але не від сліз – від сорому, що ніяк не вивітрювався з душі.
– Сідай. І краще подумай, чи варто взагалі тут залишатись, – додала вчителька, втираючи чорнильну пляму з мантії.
Її пальці тремтіли. Усі дивилися на неї, хтось навіть усміхався зловтішно. Вона сіла. Втиснулась у стілець, намагаючись стати невидимою.
«Вони всі знають, що я сирота. Думають, що мене сюди взяли з жалості. Що я нікчемна. Що я нічого не вмію. І, мабуть, вони мають рацію…»
Її речі досі пахли попелом. Кожен раз, коли вона відкривала скриньку зі своїм одягом, у ніс бив запах гару. Це був не дім – це були руїни. Там не залишилось нікого.
Якщо її виженуть з Академії – їй не буде куди йти.
Вона повторювала це собі знову і знову, коли не могла заснути.
 «Мені нікуди йти…»
 «Я залишусь одна…»
 «Я маю триматись…»
Але триматись було все важче.

Пані Дафна покликала її після уроку. У свої п’ятдесят вона виглядала так, ніби світ завжди був їй винен. Голос – сухий, як палена земля. Очі – жорсткі.
– Ти провалила екзамен, – сказала вона, не дивлячись у вічі. – І за правилами тебе треба вигнати. Але в мене є інша пропозиція.
– Яка?
– Артефакт. Писанка. З повною пам’яттю. Вона випадково записала на себе кілька десятиліть спогадів. Це зазвичай болючі емоційні моменти. Треба її очистити. Але не одразу – шар за шаром. Кожен спогад – окрема сесія. Занурення. Проживання. І стирання.
– Стирання?
– Так. Повністю. Я хочу використати її під свої потреби. Або… можливо, продати. Артефакт дорогий. І поки він забитий цим мотлохом – непридатний.
– Це… чиїсь життя, – прошепотіла Оленка. – Ви хочете їх стерти?
– Ох, дурне дівчисько, я хочу продати цю писанку і мені заплатять за неї значно більше якщо вона буде повністю пуста, зрозуміло? Тож не починай ці сентиментальні дурниці. Це якесь село. Минуле століття. Всі вже мертві. Це просто відбитки. І я хочу їх стерти. Якщо впораєшся – екзамен зараховано. Якщо ні – прощавай, дівчинко.
Оленка мовчала. Вона відчувала, як стискається грудна клітка. Її тіло кричало "ні", але розум казав "ти не маєш вибору".
– Добре, – прошепотіла вона. – Я зроблю це.

Писанка лежала на столі, як щось живе. Вона була стара, вицвіла. І темна – ніби все світло вже виплакала.
Оленка торкнулась її пальцями.
Світ провалився.

Бруд.
Сніг, який не тане.
Жінка стоїть біля печі й смажить бурякові коржики. Руки тремтять. Дитина на печі дивиться з широко відкритими очима.
– Мамо… а ми сьогодні їстимемо?
– Їстимемо… – шепоче жінка.
 Але завтра вже нічого не буде - думає про себе.
Вона стискає обличчя, ніби хоче розірвати себе зсередини. Потім бере рушник і витирає сльози.
– Сьогодні ми їмо – значить, ми живі.

Оленка зойкнула, вирвавшись із спогаду. Тіло холодне. Лоб мокрий.
 Пані Дафна стояла поруч, склавши руки.
– Наступного разу – два спогади. Швидше. Час іде.

Уночі Оленка лежала у ліжку. Серце билося, як зайченя в пастці. Вона вперше в житті почувалась не просто свідком – а носієм чужого болю.
Вона встала. Взяла зошит. І написала:
Вночі вона не могла заснути. Ті очі дитини… ті руки мами…
"Це не просто картинка. Це було. Це хтось пережив."
Вона дістала зошит і написала:
1933. Зима. Жінка смажить бурякові коржі. Плаче. У неї є дитина. Вона хоче жити.
 Я теж хочу, щоб вони жили.