Глава 7

- Поговори з лікарем, Парижанка. Розумний дядько такий. Глибокий. З надривом. Як ти любиш.

Іванка лежала під крапельницею - бліда, але гарненька. Відчувалося, що сказала собі «вистачить страждати» і намагається дотримуватися свого наказу.

- А сама чого? - спитала Єва, викладаючи фрукти та обережно сідаючи на край ліжка.

- Так він одружений та двоє дітей у наявності. Як з'ясувалося.

- А мені таке навіщо?

- То я ж його тобі не пропоную спокусити чи обкрутити. Поговори просто. Думаю, тобі сподобається. Просто поспілкуйся. Може, він тобі про мене щось розповість. Розумне.

- А, зрозуміло. Добре. Поговорю. Як ти почуваєшся?

- Та вже більш-менш нормально.

- Налякала ти мене, звісно.

- А знаєш, Єво, що мене остаточно надломило?

- Знаю. Артуре?

- Не-а.

- Ситуація на роботі?

- Ні. Ніколи не вгадаєш.

- Тимофій щось ляпнув телефоном?

- Ні. Все, що ти перерахувала, тільки мене нагнуло. Боляче, звичайно, було від усього: про Артура й казати нічого, тут ніхто, крім мене самої, не винен. Ситуація на роботі… Знову ж таки… Хто її створив, як не я сама? Тимоха не прилетів мати рятувати від мерзотника-коханця? А він має? А те, що холодно каже, то… Що тут скажеш? Якого виростила, такий і є.

- То що ж тоді?

- Знаєш, жінку можна гнути дуже довго. Нагинати. У нас еластичність підвищена. Гнімося. Гнімося. Гнімося... А потім - ще одна крапелька, і все. Гасіть світло, вінки замовляйте. Одна крапля - і через край. Один міліграм - і гілка обламалася.

- Красиво говориш. Художньо. Може, тобі блог розпочати вести? Про еластичність? Що таке свіжозаварена жінка, і що відбувається з нею, якщо заливати окропом кілька разів?

- Ага ... Поки ниточка на пакетику не перетерлася …

- О, посміхнулася. Це добре. Як тільки почнеш жартувати над ситуацією, одразу все бачиться вже не в такому сірому кольорі.

- Мені зателефонувала дочка мого тата. Від другого шлюбу. Пам'ятаєш, я тобі розповідала?

- Так, пам'ятаю. Але ж це таке давно забуте минуле!

- Я теж так вважала. Адже це він першим викреслив мене зі свого життя. Потім і я його викреслила. Навіть якось забула. Останнім часом взагалі не згадувала. І тут цей дзвінок. Навіть не знаю, де та як вона знайшла мій телефон. Каже: Іванно, у тата інсульт, лікарі махнули рукою, у мене, мовляв, двоє дітей і за татом доглядати ніколи. І грошей немає доглядальницю найняти. Та й взагалі з дітьми, старою мамою та вісімдесятирічним напівпаралізованим татом у двокімнатній квартирі важко. І чи не думаєш ти, Іванно, що ти маєш щось вигадати, щоб полегшити життя своєму татові, який тобі аліменти платив аж до 18 років включно?

- Ну нічого собі!

- Ось і в мене перша думка була саме такою: а чи не охреніла ти, дівчинко? Втім, яка вона дівчинка? Років на шість мене молодше. Тобто вже давно не дівчинка. І навіть не дівчина. Могла б, звичайно, одразу надіслати її якомога далі. Не думаю, щоб вони до суду звертались…

- І що ти відповіла?

- А я спочатку просто оніміла. Тримаю трубку в руках, а сказати нічого не можу. І так у житті «не зрозумій що» відбувається, а тут… Тільки в собі розібралася у ситуації з Артуром. Стало зрозуміло. Дуже хотіла йому сказати: «Ну що, любий? З любов'ю не все так просто. Як то кажуть: хочеш - люби, але не чекай і не вимагай, щоб хтось любив тебе натомість». Правильно?

- Правильно. Але це важко.

- А що у житті легко?

- То що ти сказала його доньці?

- Саме так. Його доньці. Адже насправді вона - моя сестра. По батькові. Якого в мене ніколи не було. Але... Язик не повертається назвати її сестрою. Хоча, вона вже переді мною точно ні в чому не винна. Невідомо, як би у моєї мами склалося життя, залишись вона з ним. Можливо, зараз я теж шукала б, хто мені допоможе.

- Це точно. Краще допомагати самій, ніж шукати, хто допоможе.

- Яка ж ти мудра жінка, Єво. Двома словами сформулювала те, що я б на трьох сторінках не описала. Ось кому потрібно вести свій блог. Я так і подумала. До мене звертаються, бо маю можливість допомогти. І краще нехай буде так: краще мати можливість та допомогти, ніж просити когось про допомогу.

- Все одно прикро. Я тебе розумію.

- Звичайно, прикро. І не тільки прикро, а й агресивність бере. І те, що вона - безпардонна нахабниця, якщо можна так висловитися, - це факт. Але... Я не думаю, що для неї великий кайф до мене звертатися. Може, життя змусило?

- Може, звісно, ​​й змусила, але все одно... Так не можна…

- Я теж думаю, що не можна. І могла б надіслати її трохи далі або просто завершити розмову і більше ніколи про це не згадувати. Але вона це вона, він це він, а я це я. Банально звучить? Ось що я маю з собою вдіяти, щоб не відчувати жалю?

- До неї?

- До батька…

- І це стало останньою соломинкою?

- Так. Мабуть, тільки жалю до когось не вистачало в цьому коктейлі, який вирував у мені під час історії з Артуром. Добре, що до психлікарні не потрапила.

- Слава Богу. Що будеш робити?

- Поки що перевела їй гроші. На перший час. А як вичухаюся - то поїду. Подивлюся на власні очі. Може, найму доглядальницю. Може, зніму йому квартиру.

- Ох, Іванко…

- А знаєш, навіщо я найбільше це роблю?

- Хочеш допомогти? Виручити? Обов'язок віддати? Що не існує.

- Ні. Просто хочу дати йому можливість попросити пробачення. Уявляєш, як йому йти ТУДИ, знаючи за собою такий гріх?

- А як не попросить?

- А мені й не треба. Ти ж знаєш, яка я егоїстка? Я хочу дати йому змогу. Я хочу зробити все, що можу в цій ситуації. Я не відповідаю за вчинки батька чи його доньки. Я відповідаю лише за можливість, яку можу надати, а можу - не надати. І лише я вирішую як вчинити. Решта - це справа інших. Нехай вирішують за себе.

- А тобі не буде ще прикріше, якщо ти даси йому таку можливість, а він так і не вибачиться?