Глава 3

Щастя - воно таке. Може оселитися у будинку зовсім ненадовго.

«Ненадовго» в цьому випадку пишеться разом чи окремо?

Та яка різниця? Напиши у дужках: на розсуд читача.

Добре. Так ось. А потім ходиш цим домом і думаєш: адже воно було тут. Було! Було!

Стоп, Єво, ти, здається, збиралася писати план заняття на тему «Стрес у сучасному житті» для семінару з практичної психології?

О так…

«Ні, сьогодні я нікому нічого не винна, - думала Єва, збираючись на зустріч з Іванкою, - Ні Андрюші, ні Майці, ні колишньому чоловікові, ні начальству, ні колегам. Я нічого не маю контролювати. Нікому не мусить допомагати. Я просто зустрінуся з Іванкою і вона розповість мені про свій нерівний роман. І чого на думку прийшли ці думки про «щастя ненадовго»?

«Щастя у нас - за графіком, за розкладом. - думала Єва, заїжджаючи на стоянку ресторану, - Де це я зустрічала цю думку? Зовсім недавно... А, ось воно: у сучасної людини відібрали право жити спокійно та розмірено. Чого ти розслабився? Чому не ставиш собі амбітних цілей? Чому не розробляєш багатокрокові плани? Мусиш жити яскраво та цікаво! Повинен! Прийшов з роботи та хочеш просто повечеряти, посидіти біля телека та зателефонувати до подружки? Нічого собі, який ти безкрилий! Купи ролики та катайся навколо будинку. Запишись на курси японського живопису. Пройди тренінг особистісного зростання. Працюєш з 9 до 6? Фу, як тривіально. Кинь роботу, ризикни, почни свій бізнес. Ти не лідер? Як? Біжимо кудись. Насправді біжимо у натовпі. Але - твердо віримо, що саме це зберігає нашу індивідуальність… І ось такі прості радості, як зустріч із подружкою - просто так, за келихом чогось - у кросівках та джинсах - це начебто і не подія. От якби ти в клуб альпінізму записався, це так… На крайній край - на східні танці. Коли ж модним буде нормально жити?»

- Ну, нарешті, вибралися! - Іванка підняла келих з пивом і озирнулася на всі боки. Вони сиділи на терасі літнього ресторану і зовсім не вдавали, що їхня зустріч - це ординарна подія. Так, вибиралися рідко. Так, кожна мала своє життя і свій побут. Так, як не крути, вже не дівчата. ..

- Нарешті можу випити пива, - усміхнулася Іванка, - І зустрітися з подружкою без машини.

- За тобою заїдуть? - підіграла Єва.

- Да-а-а, - хвалькувато розсміялася Іванка, - Ну, з чого почнемо? Розповідай, як у тебе справи.

Єва розуміла, що Іванко просто розпирає бажання похвалитися.

- У мене все по-старому. Давай про свого мачо.

- І ти не питатимеш, як це мене попало?

- Звичайно питатиму! Ти ж знаєш: це я із заздрощів.

- Саме так! - Іванка розреготалася, - Я сама собі заздрю. Просто збожеволіла. Абсолютно не відчуваю різниці у віці. Але ж це не два-три роки.

«Японці кажуть, що кожна людина має в собі три особи, три обличчя. Перше обличчя - це те, що людина показує світові. Друге - це те, що він показує близьким та друзям. А третє - те, що він не показує нікому. Ось ця, третя особа, і є справжня особа. Відбиток суті», - думала Єва, милуючись блискучими очима подруги.

На Іванку варто було подивитись у ці хвилини. Вона просилася на полотно. Здавалося, що зріла краса і сексуальність просто обволікали її, заряджаючи всіх, хто знаходився на терасі цього ресторану. Їй не потрібно було мати 20 років. Вона й у свої «трохи за сорок» могла дати фору всім молоденьким дівчатам. Жінка, яка тішить око і приємна на дотик.

- Чоловіки - загалом - нагадують мені посилання в соцмережах, - тріщала Іванка, - Іноді підтягуються, іноді - ні. Потрібно бути фахівцем, щоб розібратися, що - до чого. Ну мене ти знаєш ... Я вмію тестувати вразливості. Програмісти зрозуміють... А втім... Мені навіть і на думку не спадало шукати вразливості. Чоловік, з яким хочеться грати відкрито. Розумієш? Ось що цінно! Нічого, що я так тріщу?

- Добре, що тріщиш без угаву, а не по швах. Так, давай по черзі, - перебила Єва, - А то я подумаю, що в тебе просто запалення особистості.

- Окей… Запалення особистості? Гарний діагноз. Думаю, ти маєш рацію. Ну ти ж мене знаєш.

Вони дійсно були знайомі майже 20 років і знали одна одну добре. За ці роки то віддалялися, то знову наближалися... Віддалялися, коли в когось починалося чергове особисте життя. Зближалися після розлучень. І не ображалися одна на одну за неуважність. Впадали на допомогу. Могли сказати «слухай, я сьогодні нікуди не піду, просто немає бажання» - без вигадування поважних причин відмови. І це теж було особливо цінним.

Іванка виросла без батька. Подружка-мама мала кілька «дуже добрих коханців» і налаштовувала доньку на те, що зв'язки в житті дуже потрібні, і закріплювати їх найкраще, спираючись на близькі стосунки. Так надійніше.

Років у 14 Іванка захотіла все-таки знайти свого батька та з'ясувала, що він, як виявилося, живе не так вже й далеко - п'ять зупинок на тролейбусі. І навіть іноді посилає їм якісь гроші.

Мама сказала: «Як хочеш. Вирішуй сама. Твоє право» та Іванка вирушила до батька. Уявляла, як зустрінуться, як обіймуться, як тато, мабуть, посипатиме голову попелом і дивуватиметься, що в нього вже така доросла дочка. Як познайомить зі своїми новими дітьми. Як ці діти відразу визнають у ній, Іванці, старшу сестру і потягнуть показувати свої іграшки. І як вона  поводитиметься з другою татовою дружиною вона теж продумала: бути ввічливою привітною дівчиною, не заважати, не набридати, не пред'являти прав на тата. Просто спілкуватись.

Коли тато, стоячи у дверях своєї квартири, загороджуючи пів коридору і ледве дізнавшись про доньку, щиро запитав її «Я так і не зрозумів, що ти хотіла?», чотирнадцятирічна Іванка знизала плечима і машинально зробила крок назад - на сходову клітку.

- Та взагалі нічого, - відповіла вона.

- Ну гаразд, іншого разу поговоримо, якщо захочеш, - промимрив тато, зачиняючи двері в неї перед носом, - зараз не дуже зручно.

- Ну що, - спитала мама, коли Іванка приїхала додому, - побачилася з батьком?