Глава 1

«I saw you dancing

And I'll never be the same again for sure…»

Jonas Berggren

Старий Дім скрипів ночами. Зітхав, бурчав, розмовляв, скаржився на старість і навіть намагався налякати: мовляв, «ви, може, думаєте, що це просто миші, а в старих будинках іноді водяться і приводи…»

Єва «слухала» будинок, затамувавши подих. Їй було навіть приємно думати та усвідомлювати, що в будинку є хранитель, який береже старі спогади й має право пожурити своїм скрипом ту, що рідко приїжджала і ночувала тут, та ще й, у пориві діяльності, припускала думку про те, щоб продати старий будинок. Поки він ще стоїть і хоч щось стоїть.

Стоїть і стоїть. Смішно.

Зазвичай у серпні Єва хотіла зробити все те, що не встигла у першій половині літа. З'їздити в подорож, переосмислити своє життя, відремонтувати будинок, розбагатіти, послухати співи солов'я, надіти всі тридцять сарафанів, з любов'ю приготованих навесні, сходити у повноцінну відпустку і цікаво відпочити, довиховувати 27-річну доньку, накрутити компотів, відновити втрачені зв'язки з друзями та знайомими, цілком випадково знайти кохання всього свого життя, пережити купу пригод, отримати підвищення на роботі, нагулятися на природі, створити щось незвичайне, покласти в скарбничку вражень та спогадів усе найцінніше, зробити якесь відкриття, яке переверне все життя, - одним словом, скористатися літом на повну котушку.

Але... Середина серпня чомусь наступала щороку дуже швидко.

"Ну що, - зітхав старий будинок, - Знову не встигла?"

  «Не обманюй себе, - думала Єва, Що значить не встигла? Не встигнути можна на літак чи поїзд. А не встигнути скористатися літом, яке чекала цілий рік, - це просто твоя незібраність, неорганізованість та лінь. Якщо висловитися особливо модно, то ... прокрастинація ... Сиди тепер і шкодуй про те, що, нібито, не встигла. А літо практично позаду».

На відміну від багатьох знайомих, у Єви абсолютно не було потреби почуватися героїнею в господарстві. Щоб ось і перше, і друге, «калорія до калорії», і компот із булочкою, і ідеальний порядок у квартирі, і мережива на фіранках, і кімнатні капці суворо на своєму місці, і цвяхи всі прибиті, і лампочку вкрутити є кому.

За великим рахунком, все у неї було на своїх місцях: і калорії, і фіранки, і лампочки, але... Єва завжди з іронією ставилася до скарг (читай, хвастощів) знайомих. Мовляв, не засну, поки стос білизни не попрасую. Загляну за всі батареї, а останню порошинку знайду. Поки не впорядкую кухню, не заспокоюся. Ось така я. Господарка. І все у мене кипить, працює та функціонує. І маю добрий вигляд. І господиня чудова. І старих скрипучих будинків за двісті кілометрів від міста у мене немає. Я вже давно знайшла їм гідне застосування.

Єва вважала: ну чим тут можна й треба пишатися? Як діти, їй-богу. Це маленькі діти показують долоні та захоплено розповідають, як вони ретельно з милом вимили руки. Дорослі це роблять за звичкою без нагадувань. Не перетворюють на подію.

Хоч і розуміла: з будинком все-таки рано чи пізно доведеться щось робити. Навіть якщо ти вся така… повітряна та безгосподарна. Проте, вкладати гроші, час, сили та нерви у ремонт, як вважала Єва, було просто безглуздо. Тим більше, що ні першого, ні останнього в достатній кількості - не було.

А продавати не хотілося. І навіть не тому, що у цих місцях старі будинки продавалися за копійки. З цим будинком було пов'язано стільки своїх і чужих спогадів і переживань, що не підіймалася рука ось так просто, одним махом, все це продати комусь і перестати їздити, нехай три-чотири рази за все літо, у цей старий скрипучий будинок.

І так тривало. Вона його відвідувала як живу істоту. Розмовляла з ним. Разом зітхали ночами. Згадували. Єва з тугою дивилася на тріщини в стінах прибудови, на іржавий водостік, на яблуню, що вмирала, під вікном, на виноград, який безсоромно обплів усі вікна і майже не давав ягід. А якщо давав, то - кислі та дрібні. Та й ті встигали майже повністю склювати горобці.

«Ну що, з'явилася? - ніби казав будинок щоразу, коли Єва, насилу відчинивши ворота, які теж вимагали реставрації, і, закотивши машину у двір, підіймалася на ґанок, і щоразу думала: чи зумію відкрити замок після всіх цих дощів чи ні?

"Тягне, - подумки вибачалася Єва, - І зовсім не "явилася", а просто тягне сюди, до тебе".

«Ну раз так, то заходь, - відповідав будинок, даючи відкрити старі замки.

«Дякую, що дочекався», - дякувала вона, заходячи на курну веранду.

На околицях старого будинку темніло дуже швидко. Буквально ще яскраві промені пробиваються крізь зарості дикого винограду та освітлюють запилені кімнати. І раптом ... Раптом розумієш, що настав час запалювати світло і настала, практично, ніч.

А якщо вийти на ґанок, задерти голову і подивитись на небо, то… Дух захоплювало щоразу. Міріади зірок розсипом поблискували в чорному небі, і здавалося, що повітря щільною прохолодою обіймає тебе і шепоче: дихай, дихай, дихай. Здавалося, що цим повітрям можна надихатися про запас.

У темряві Єва сиділа на ґанку, загорнувшись у старий светр, і вдихала прохолоду. Згадувала сьогоднішній божевільний день.

Втім, день був цілком звичайним, може, трохи більш сум'ятливим, ніж завжди, але загалом... День, як день. Сидячи під темним небом і вдихаючи вічність на повні груди, Єва нанизувала на ниточку враження сьогоднішнього дня, який був дуже довгим і за часом і з відривом.

Зранку ще у міській квартирі, ще до роботи Єва ретельно розглянула себе у дзеркалі. Чомусь о сьомій годині ранку з'явилося саме це бажання: розглянути себе. Намагалася знайти щось нове?

Єва посміхнулася сама собі. Нове знайти не намагалася, але старим залишилася більш-менш задоволена. Цілком. З усіх боків. Проте…

Заради справедливості слід зазначити, що краса поки що не врятувала світ. Але чесно пробувала.

Андрій зателефонував якраз у той момент, коли вона посміхалася сама собі. "Ну домовилися ж про все, - невдоволено подумала Єва, побачивши номер, - Чого дзвонити в таку рань і заважати милуватися собою?"