Андрій поклав до рота шматок пиріжка, силкуючись якомога довше пожувати його, аби якнайкраще відчути смак.
Це була найкраща Оленина страва. Вона готувала свої прекрасні пиріжки лише у особливі дні. Однак, який сьогодні день, чоловік ніяк не міг допетрати, тож лише скривив дурненьку посмішку, коли змучена дружина поглянула на нього.
– Смачно? – спитала вона.
– Ще й питаєш! – взяв до рук ще один пиріжок Андрій, – сьогодні якесь свято?
– Ех, Андрію, – зітхнула дружина, всідаючись навпроти нього, – я тобі не скажу. Так же зовсім не цікаво.
– Ти права, я мушу сам здогадатись, зараз тільки…
– І ніяких сил! – зупинила його дружина, – сам.
– Добре-добре, без проблем, зараз… – схопився за голову Андрій. – Що ж там було?
– Як згадаєш, заходь, – зачинила за собою двері Олена.
– Добре, тільки мені треба на роботу, я вже маю йти! – крикнув Андрій, намагаючись виправдатись.
Олена проігнорувала його
– Але на роботу і справді треба, – пробурмотів собі під ніс чоловік, збираючись.
Олена навіть не вийшла прощатися.
Це явна ознака тяжкої образи.
Прогулюючись вулицями міста, Андрій намагався згадати свято, про яке посмів забути, перебуваючи цілком у собі.
Розслабитись йому допомогла лише робота. Так, вести колонку із гороскопами досить нудна і дурна робота. Зазвичай, він просто вигадує різноманітні передбачення на ходу. Не надто задумуючись про їх зміст.
По-правді, ніяких зауважень, щодо його роботи, досі не надходило, попри такий цікавий спосіб її ведення. Та і часу звільнялось досить багато, адже у великому офісі дешевої газетки ніхто не слідкував за ним. Можна було спокійно покинути робоче місце на досить довгий період часу, чим і користувався Андрій, в котре опинившись на вже знайомій йому вулиці.
Його годинник рахував секунди.
Ось, невелика біла кішка зістрибнула із смітника.
Раз.
Голуб знайшов якусь крихту на тротуарі.
Два.
Великий чорний автомобіль виїхав з-за рогу, на великій швидкості.
Андрій схопив за руку перехожого, який саме хотів перебігати дорогу, не надто звертаючи увагу на потік машин.
– Мужик, ну ти чого а? – скривився порушник, вириваючи руку.
– Нічого, вибачте, – швидко розвернувся Андрій.
Чорний джип пронісся трасою, піднімаючи хмару куряви.
«Так, плюс декілька років не менше», – подумав Андрій продираючись у потоці людей, подалі від тієї місцини.
Раз.
Біла голубка поцілувалась із сіреньким голубом.
Андрій зупинився, зітхнув.
« Не змінна штука значить» – дістав сигарету чоловік.
Запальничка подарувала маленький вогник.
Два.
Якась жіночка підслизнулася і ледь не впала, – Андрій притримав її, а тоді зробив затяжку.
Десь удалині пролунав гуркіт. По вулиці промайнули відлуння криків.
Димка від сигарети розчинилася у повітрі, злітаючи кудись угору.
«Значить, мій сухий залишок мінус три душі», – Андрій притулився до стіни, його руки шалено тремтіли.
– Ви в порядку? – жінка, якій він допоміг втриматися на ногах, глянула на нього переляканими очима.
– Не переймайтеся, у мене таке часто, – спробував посміхнутися чоловік.
Недопалок влучив точно в урну.
– Бачите, я в повному порядку.
Андрій відійшов подалі, вдихаючи прохолодне осіннє повітря.
– Я у вас купував лотерейки, – якось сумно поглянув на стареньку продавчиню Андрій, дістаючи із кишені папірці.
– Невже щось виграли? – Посміхнулась вона, не відриваючись від свіжої газети.
– Двісті тисяч.
– Що?! – схаменулась продавчиня.
– Коли я зможу забрати виграш? – цілком спокійно спитав чоловік.
– А…Е… Вам треба звернутись до головного офісу.
– Що, справді?
– Там знизу написано. Виграші від десяти тисяч можна забрати тільки у головному офісі.
Андрій вперше уважно роздивився білет.
– Справді. Дарма вас потурбував, вибачте, – він поклав білет назад у кишеню, не попрощавшись.
«Значить наступного разу більше десяти в цій лотереї вигравати не буду» – подумав він, всідаючись на своє улюблене місце на набережній.
Звідси добре було видно річку, старенькі будинки та недобудований міст, з якого через декілька годин мав стрибнути хлопець. Проте, зараз він ще не розійшовся із коханою, тому можна бути спокійним.
– А може він і не стрибне? – посміхнувся молодий чоловік, сідаючи коло нього.