Пиріжок

Андрій поклав до рота шматок пиріжка, силкуючись якомога довше пожувати його, аби якнайкраще відчути смак.

Це була найкраща Оленина страва. Вона готувала свої прекрасні пиріжки лише у особливі дні. Однак, який сьогодні день, чоловік ніяк не міг допетрати, тож лише скривив дурненьку посмішку, коли змучена дружина поглянула на нього.

– Смачно? – спитала вона.

– Ще й питаєш! – взяв до рук ще один пиріжок Андрій, – сьогодні якесь свято?

– Ех, Андрію, – зітхнула дружина, всідаючись навпроти нього, –  я тобі не скажу. Так же зовсім не цікаво.

– Ти права, я мушу сам здогадатись, зараз тільки…

– І ніяких сил! – зупинила його дружина, – сам.

– Добре-добре, без проблем, зараз… – схопився за голову Андрій. – Що ж там було?

– Як згадаєш, заходь, – зачинила за собою двері Олена.

– Добре, тільки мені треба на роботу, я вже маю йти! – крикнув Андрій, намагаючись виправдатись.

Олена проігнорувала його

– Але на роботу і справді треба, – пробурмотів собі під ніс чоловік, збираючись.

Олена навіть не вийшла прощатися.

Це явна ознака тяжкої образи.

Прогулюючись вулицями міста, Андрій намагався згадати свято, про яке посмів забути, перебуваючи цілком у собі.

Розслабитись йому допомогла лише робота. Так, вести колонку із гороскопами досить нудна і дурна робота. Зазвичай, він просто вигадує різноманітні передбачення на ходу. Не надто задумуючись про їх зміст.

По-правді, ніяких зауважень, щодо його роботи, досі не надходило, попри такий цікавий спосіб її ведення. Та і часу звільнялось досить багато, адже у великому офісі дешевої газетки ніхто не слідкував за ним. Можна було спокійно покинути робоче місце на досить довгий період часу, чим і користувався Андрій, в котре опинившись на вже знайомій йому вулиці.

Його годинник рахував секунди.

Ось, невелика біла кішка зістрибнула із смітника.

Раз.

Голуб знайшов якусь крихту на тротуарі.

Два.

Великий чорний автомобіль виїхав з-за рогу, на великій швидкості.

Андрій схопив за руку перехожого, який саме хотів перебігати дорогу, не надто звертаючи увагу на потік машин.

– Мужик, ну ти чого а? – скривився порушник, вириваючи руку.

– Нічого, вибачте, – швидко розвернувся Андрій.

Чорний джип пронісся трасою, піднімаючи хмару куряви.

«Так, плюс декілька років не менше», – подумав Андрій продираючись у потоці людей, подалі від тієї місцини.

Раз.

Біла голубка поцілувалась із сіреньким голубом.

Андрій зупинився, зітхнув.

« Не змінна штука значить» – дістав сигарету чоловік.

Запальничка подарувала маленький вогник.

Два.

Якась жіночка підслизнулася і ледь не впала, – Андрій притримав її, а тоді зробив затяжку.

Десь удалині пролунав гуркіт. По вулиці промайнули відлуння криків.

Димка  від сигарети розчинилася у повітрі, злітаючи кудись угору.

«Значить, мій сухий залишок мінус три душі», – Андрій притулився до стіни, його руки шалено тремтіли.

– Ви в порядку? –  жінка, якій він допоміг втриматися на ногах, глянула на нього переляканими очима.

– Не переймайтеся, у мене таке часто, – спробував посміхнутися чоловік.

Недопалок влучив точно в урну.

– Бачите,  я в повному порядку.

Андрій відійшов подалі, вдихаючи прохолодне  осіннє повітря.

– Я у вас купував лотерейки, – якось сумно поглянув на стареньку продавчиню Андрій, дістаючи із кишені папірці.

– Невже щось виграли? –  Посміхнулась вона, не відриваючись від свіжої газети.

– Двісті тисяч.

– Що?! –  схаменулась продавчиня.

– Коли я зможу забрати виграш? – цілком спокійно спитав чоловік.

– А…Е… Вам треба звернутись до головного офісу.

– Що, справді?

– Там знизу написано. Виграші від десяти тисяч  можна забрати тільки у головному офісі.

Андрій вперше уважно роздивився білет.

– Справді. Дарма вас потурбував, вибачте, – він поклав білет назад у кишеню, не попрощавшись.

«Значить наступного разу більше десяти в цій лотереї вигравати не буду» – подумав він, всідаючись на своє улюблене місце на набережній.

Звідси добре було видно річку, старенькі будинки та недобудований міст, з якого через декілька годин мав стрибнути хлопець. Проте, зараз він ще не розійшовся із коханою, тому можна бути спокійним.

– А може він і не стрибне? – посміхнувся молодий чоловік, сідаючи коло нього.