І. МИСТЕЦТВО ОГИДИ

Важко у наш час зустріти подібні огидні видовища, хоч у наші дні вистає і своєї огиди, яку важко передати словами, проте тут особливе Мистецтво огиди. Кінець ХІХ століття, Лондон, вулиці сповнені бруду й сміття, котре у цьому поєднанні як раз й утворює це так зване Мистецтво огиди, яке приносить масу відчуттів певного відторгнення, від всього цього видовища. Вузькі провулки з викривленими стежками, над якими нависають старезні дерев’яні будівлі, з великим вікнами через яке пробивається бліде жовте світло. Здавалось, ці будівлі от-от падуть, бо тримались здається на одних тоненьких палках й брусках, які геть не здатні витримати ці масивні набудови. Декількома словами можна сказати, що Лондон у якому я проживала з самого дитинства, ніби постав зі сторінок готичного романа, сповнений всіма своїми химерними й огидними вадами, які тільки я здатна уявити своєю багатою уявою, та розвиненою хворобливою фантазією. Місто потопає у повному густому тумані, так званому «гороховому супі», він їдкий жовто-зелений від спалювання вугілля; блідо-жовті ліхтарі, що розташовані уздовж вулиць, випромінювали в тумані свої промені, і кожна душа що поряд проходить, її тінь одразу перетворювалось на химерне видиво на асфальті чи стінах будівель; загалом світло ліхтарів добре відокремлювалось серед цього остогидлого туману. Тут, крокуючими вулицями ви постійно будете чути стукіт копит об кам’яну бруківку, та гуртів залізних коліс кебів, а у бідних районах на кшталт Вайтчепела – п’яні крики з пабів й шурхіт довгих суконь по бруду; ще одразу добра звістка тому, чому я не ношу остогидлі сукні, на яке мене як жінку примушує наша тогочасне суспільство. У Лондоні вашому носу ніколи не дадуть спокій запахи, конячій гній чи річковий гній від Темзи, дешевий джин й сажа; справжній Лондон у всій своїй красі, напрочуд просочений сирістю, яка пробиває до кісток; якщо ви шукаєте чудове місто для подорожі, то ніколи не обирайте моє місто, не тому, що я не рада буду вас бачити, а тому, що Лондон далеко не романтика, якщо така річ взагалі існує у нашому паплюжному світі. Я крокувала у довгому чорному пальті, чорних штанях, та таких само за кольором чоботах що сягали мені майже згинів колін; високий й широкий комір пальта, повністю прикривав мою потилицю, що як вся моя голова, заросла кучерявим чорним волоссям. На голові я завжди носила циліндр, який у нашому суспільстві дозволено носити тільки чоловікам, але хто я така, аби дотримуватися цих жалюгідних правил? Я вільна душа, тож живу так, як сама того бажаю. Я йшла брудними вуличками міста, лишаючи за собою глибокі сліди у бруді, що точно через декілька хвилин сповнять інші сліди, адже це не те саме, що лишити слід у творчості чи культурі. Мене дратувало усе, особливо люди, особливо чоловіки, що поводили себе як брудні свині й навіть гірше, бо від цих рожевих тварин хоча б є бодай якась користь. Щоб когось не вбити, я стискала кулаки, потім розжимала їх, і знову стискала, це допомагало мені розігнати кров, та й злість також. Мої емоції були пригнічені, тіло стискало як зовні так й в середині, мені дуже важко було знаходитись серед людей, бачити їх і слухати, весь час здавалось що за мною стежать, і чекають поки я зроблю щось дурне, аби засміяти мене, а чому? – бо мені вважалось, що всі мене знають, а тому чекають якихось дивних дій. Я від Природи й так дивна, але у хорошому значені цього слова, хоч багато хто зі мною не погодиться у цьому плані, тому коли від мене чекають якихось дій, це відчувається великим тиском, це тягар який виснажує мене кожного Божого дня, не даючи мені жодного спокою. Тому я не любила виходити на вулицю, у більшості випадках свого людського існування, я перебувала у себе вдома, читала різні книжки, писала новели та вела свій щоденник, якому вже років десять, я почала вести його коли мені виповнилось п’ятнадцять, а зараз мені двадцять п’ять. І вела його принципово, на зло всім хто вважав, що жінці не притаманно писати. Власне, вас ще має цікавити, куди я тримаю свій шлях, якщо не люблю виходити з дому? І відповідь на це дуже примітивна. Нещодавно, я знайшла листа від своєї матері, який свідчив про те, що мені заповітом призначена будівля на Фліт-стрит. Ви маєте знати, що саме там я провела усе своє дитинство, але я була вимушена тікати звідти, бо мій батько збожеволів, якщо він не був таким з самого початку, і хотів мене вбити за те, що я не притримуюсь жіночих, так званих традиційних норм. Його дуже дратувало те, що я займаюсь письменництвом, тож за порадою своєю любою мамою, я втекла з дому до тітки Емілі Глайн, котра жила за містом. Там я прожила з п’ятнадцяти років, і навіть після смерті тітки продовжувала там жити. Тільки зараз рушивши до свого старого помешкання, мене розпирало хворобливе відчуття ностальгії, і купа дитячих спогадів що проминули переді мною, коли я зайшла на цю вулицю. Здавалось, буцім я ніколи звідси не йшла, або ніби я повернулась у минуле, яке було найгіршим з усіх варіантів, що я могла придумати. І от, в усій красі переді мною постала будівля у два поверхи, стара, темна, з великим викривленими вікнами, у яких тільки на першому поверсі, яскравіло помаранчеве бліде світло. Другий поверх здався мені покинутим, адже для чого він був потрібен, якщо мого батька давно немає – і слава Богу, - адже більше нема кому голити людей; мій батько був саме місцевим цирульником, а мама відомою кухаркою, славу якої, повністю пригнітив мій батько тиран. Дах цієї будівлі чорний, з черепиці, гострий мов піраміда, про які я читала в атласі; стіни біля вхідних дверей були зі скла, крізь них нічого не було видно зовні, а з середини увесь світ мов на долоні. Певний час я стояла перед будівлею, намагаючись зібратися з силами аби увійти, і врешті-решт, мені вдалося зробити декілька кроків та відімкнути двері.
          Запах, той запах того дня остаточно знищив мій ніс, мені й так довелось нанюхатись купу смороду Лондона до поки я крокувала сюди, а тут ще і це, запах підгорілих пиріжків та пирогів, що нагадали мені мою любу маму, яку я з тих пір як втекла з дому, більше ніколи вже не бачила. Але найбільше мене не це збентежило, хоч ні, саме це мене й збентежило, проте найбільше, мені було цікаво хто ж пік ці пиріжки з пирогами, що тут засмерділо підгорілим. І тут раптом з’явилася вона: висока худорлява жінка, з білим як сніг шкірою – прямо як у мене, - у чорній сукні та чорним волоссям, зібране у недбалий пучок на потилиці, через що у неї на обличчі звисало пару закручених локони; жіночка була напрочуд гарною, тож не викликала у мене відчуття повної відрази, як всі інші люди включно з жінками й чоловіками, ба навіть дітьми. Побачивши мене, у її великих очах спалахнув вогник чи то радості, чи більше вигоди. Вона криво усміхнулася, та запросила мене сісти за стіл. Я зняла своє пальто, лишившись у блідо-білій сорочці, на якій чорна жилетка; також зняла циліндра, звільнивши своє кучеряве чорне волосся що розійшлося у всі боки закрученими кучерями, і подала одяг жінці котра повісила його на вішалку. Сидівши так хвилин зо дві, я уважно розглядала приміщення, намагаючись бодай щось пригадати зі свого дитинства. Спогади були не найкращі, проте я більше сумувала за мамою чи всім цим майном, що лишилося мені у спадок. Опісля люб’язна жінка принесла мені кухлик якоїсь темної рідини, разом з засохлим пиріжком який здавався смачним, але пахнув доволі відразливо. Я не знала як мені це з’їсти, проте, заради етики мені довелося відкусити шматок, а потім відпити трохи з кухля, і маю сказати вам, що не все так було поганим. Люб’язна жінка у цей час, місила за великим столом тісто, до поки я сиділа у вікна за дуже малим столиком. Я спостерігала як вона додає у тісто щось темне, і, якщо мене не підвило око, то це були якісь комахи, чи шматки щурів, на це вказували довгі штуки що схожі на хвости. Проігнорувавши цей аспект, я далі продовжувала вживати ту розкіш що мені подала люб’язна жіночка, адже за довгий час дороги від мого дому за містом сюди, минуло чи багато часу з останньої трапези, бо я не заходила у жодні шинки чи кафе, хоча б не тільки з причини страху людей, але це найголовніша причина, а ще тому, що майже не мала грошей, і ледве зводила кінці з кінцями. За містом разом з тіткою, ми підробляли фермою, пасли овець й вирізали кроликів та курей, чи їм подібну живність. Можливо саме ці спектри мого життя, спровокували мою любов до леза, особливо лезо бритви, бо мій батько був як я казала цирульником, і мав при собі срібні й дуже яскраві бритви, якими одного дня, я мріяла перерізати йому горло, за те, що він ображав мою любу маму.
          Певний час я ще сиділа споживаючи ці скромні наїдки, що мені так люб’язно вручила жіночка, яка як мені здавалося, мала цілком щирі наміри, а не чисто вигідні, бо я плачу їй гроші за цю поживу. Та раптом я почала помічати, що вона зазирає на мене, і вже не так зосереджено займається своєю справою місінням тіста, тож я одразу збагнула, що вона хоче зі мною побалакати, і у даному разі, цієї розмови якою би вона не була, ніяк не уникнути.
          - То, чим ви зазвичай займаєтесь місіс…
          - Ловетт. Місіс Ловетт! – весело представилась жінка. – Зазвичай я займаюся тим, що готую, я люблю готувати, це моя робота. Доводиться заробляти собі на прожиття, нудною працею, яка приносить жалюгідні копійки. Це так прикро, але таке життя. Більше я ніде не можу працювати, хоч маю великий талант до акторства.
          - Розумію вас, місіс Ловетт, - понуро мовила я, звівши погляд на підлогу. Опісля підняла його на неї, криво усміхнулась, і представилась: - Мене до речі, звати Суїні Тодд. Я, та хто я власне, можливо письменниця свого роду, бо пишу новели, веду свій щоденник. Але моя пристрасть іноді схиляється до гоління, можливо ця зараза передалася мені від батька, а ще можливо тому, що я голила у дитинстві багато овець, роблячи це так майстерно і гарно, що всі мене прославили як перукарку овець. 
          Місіс Ловетт мило захихотіла.
          - Це так цікаво. Особливо та частина розповіді, де ви сказали що пишете. У наш час жінка письменниця це така рідкість, і ви робите неймовірний вклад, займаючись цим ремеслом. – Місіс Ловетт сперлася руками об стіл, пронизливо на мене поглянула, і продовжила: - А ще, пані Тодд, маю вам дещо розповісти. Ви гадаєте я вас не знаю, та ви помиляєтесь. Я давно вас чекаю.
          - Чомусь у мене виникли подібні підозри, - спокійно проказала я, провівши пальцем по краю кухля. – Але не могла б подумати, що подібні здогадки будуть правдою. Тож, я вся в увазі.
          - Я знаю, ви людина доволі сентиментальна в контексті вашої мами, - я уважно поглянула на неї, намагаючись приховати своє стривоження, але губи непомітно почали тремтіти; вона це помітила, тож продовжила більш ніжніше й спокійніше. Ваша мама написала листа, де йшлося про заповіт, сама я його вам надіслала, сподіваючись що ви отримаєте його як умога швидше. І от, пройшов певний час й ви нарешті тут, у своїй рідній оселі! – усміхаючись проказала місіс Ловетт, розвивши руками по сторонах, ніби демонструючи мені оселю. – Певне, ви хочете спитати чому ваша мама довірила мені відправку такого важливо листа, і хто я взагалі для вашої родини. Мене найняла сама ваша мама, після смерті вашого батька, так як одне джерело доходу грошей було призупинено, а вона не могла поратися і по дому, і по приготуванню пиріжків та пирогів аби тримати бізнес у купі, ваша мама найняла собі помічницю. Я допомагала їй як по дому, так і з триманням бізнесу. За довгий період що ми побули разом, ваша мама звикла до мене як до рідної доньки, а я до неї як до мами, якої ніколи не мала, бо від народження проживала в сиротинці, тож коли вона помирала, це була неймовірно болюча для мене втрата, тому я не зволікала і як умога швидше відправила вам її листа про заповіт, що ви хоча б зараз повернулися додому опісля стількох років. Сподіваюсь, я зробила все правильно.
          Я декілька хвилин мовчала, намагаючись переварити сказану місім Ловетт інформацію, яка як не дивно, видалась для мене надто важкою. Це справді було щось неймовірним з одного боку, я стільки років жила за містом зі своєю тіткою, вже геть не так сильно думаючи про дім, адже для мене був важливий не він, а саме мама яка там лишилася з тим клятим тираном котрий мій батько. Звісно я дуже рада, що місіс Ловетт знайшла собі такий теплий прихисток, бо я усвідомлюю тільки на половину яке жахливе життя у тих сиротинцях, і це навіть добре, що вона стала частиною моєю скромної сім’ї, можливо згодом, думала я, ми подружимось. Та поки я мала дати бодай якусь відповідь на слова сказані місіс Ловетт, що значною мірою так потрясли мене, і, хоч мене важко чимось здивувати, або переконати, ці слова впали у саму душу, викликавши свербіж у її найглибших коренях.
          - Красно дякую за таку відвертість, пані Ловетт, - сказала я піднявши погляд на неї, криво усміхнувшись схиливши трохи голову. – Маю сказати, я не очікувала побачити тут когось взагалі, хоч й думала, що не прохані гості тут всеодно будуть. Але ви дуже приємна жінка, настільки, що мені не хочеться вас убити як багатьох людей яких я бачу. Можете сприйняти це як комплімент, у мене вони всі такі химерні, як й моя уява загалом. 
          - Рада це чути, пані Тодд, - вона теж схилила голову набік, і постійно усміхнулась своїми напрочуд білими зубами. – Може, ви б хотіли побачити другий поверх? Я як раз нещодавно там прибрала.
          Я охоче підвелася зі столу, та пішла за пані Ловетт. Ми покрокували вузькими сходами, що скрипіли так гучно, що мені аж різало вухо, це дратувало часом навіть гірше, ніж так звані поклики місцевої п’янюги; на стінах висіли картини готичних пейзажів, а також химерні карикатурні люди з викривленими кінцівками й обличчями, ніби вони впали у якесь божевілля, моя мама дуже любила подібні картини. І нарешті, ми дісталися дверей другого поверху, колишнього кабінета мого батька. Кімната була дуже простора, тут була шафа, газова плита з чайником, доволі велика книжкова полиця від підлоги до стелі, заставлена старезними книжками які у свій час я перечитала усі, була б тільки на це можливість поки батька не було в кабінеті; я сідала у кріслі і читала геть усі, з головою поринаючи у різноманітні сюжети, можливо саме моє активне читання спровокувало появу мого письмового таланту, що довго сидів у тіні, бо насправді з подібними талантами народжуються, варто їх тільки розкрити та розвивати в правильному руслі. Кабінет як загалом і уся будівля в середині й зовні, була повністю темна, що утворювало пригнічений стан, який так само навіює увесь Лондон. Але от, славетне крісло де батько стриг своїх клієнтів, де з права коли сідаєш, розташоване величезне вікно з виглядом на усе остогидле місто, яке вкрив густий туман крізь який навіть власні ноги не видно. Не знаю чому, але мені засвербіли руки, ніби вони так і рвалися до джерела того, чим я мріяла колись перерізати батькові горло – до бритв. Ціла колекція бритв, штуки зо шість, з чистого срібла, що сяяли на світлі, мені гадалось вони давно втрачені, та тут пані Ловетт простягнула мені чорну плоску коробочку, відкривши яку я уздріла цих красенів, які збудили мене настільки сильно, навіть сильніше за жінок яких я любила. Ці леза, ця срібна яскравість, вигини, чорні готичні візерунки на рукоятці, здавалось сама Господня краса лежала у мене в моїх руках, від якої я втрачала розум, божеволіла, хоч мені і так в житті вистачало божевілля. Тепер я розуміла чому мій остогидлий батько так любив ці бритви, якщо я сама в них закохалася, то що вже казати про того простака, що не мав жодного смаку. Тепер, згадуючи свій досвід з бриття, мені спала на думку ідея стати цирульницею, що у наш час дуже бунтарський вчинок, адже ця робота суто чоловіча. Але хто сказав, що з нею не може впоратися жінка? Ми мали об’єднати наші таланти з пані Ловетт для того, що заробити собі більше грошей, вона випічкою а я голінням, і таке поєднання буде дуже вдале, а головне бунтарське і водночас прибуткове – що могло бути краще.
          На наступний день, одразу після мого прибуття до старого дому, ми разом з пані Ловетт офіційно відкрили відновивши стару цирульню, де я була готова працювати. Ранок у Лондоні не менш химерний ніж день, хоч ніч ще гірша, вона найогидніша, і водночас найгротескніша, жахасна й це заводило мою уяву. Густий туман окутував вулиці, насідаючи на місто мов сніг на землю; небо похмуре, хмари міцно стягували небо не даючи жодному прозорому, та золотистому промінчику сонця проникнути на землю. Я почала свій ранок сидячи так само у вікна на першому поверсі, попиваючи філіжанку кави, яку мені заварила люб’язна пані Ловетт. Сама вона з самого ранку займалася випічкою, додаючи свої огидні інгредієнти до тіста, які на диво, не погано смакували.  Ми ні про що не говорили, я сама собі сиділа за столом, скрушно сплітаючи думки одна з одною, думала про велике, середнє і навіть мале, що не могло не радувати, адже це означало, що він хворобливий розум – а я у цьому переконана, що він саме такий, - ще бодай якось спроможний на якісь вагомі філософські думки. Ба навіть приємно було знати, що я ще не така дурепа, хоч більшість чоловіків у нашому Вікторянському суспільстві, вважає ніби жінка другорядна і займає позицію після чоловіка. Але хто вигадав ці тупі факти, що втирають з покоління в покоління, не тільки чоловікам а й самим жінками, що ми маємо самі повірити в брехню патріархального суспільства, буцім жінка така чи інакша. Але чому нашу інакшість, чи не інакшість, визначає протилежна нам стать, якщо при створені Богом ми цілком рівні? Хоч, ці чоловіки, навіть Бога та віру в Неї або Нього, підносять нам як істину, в якій написано буцім Бог створила чи створив жінку як другорядну особу після чоловіка. Але давайте будемо чесні, Біблію де сказана ця чоловіча дурість, писали самі ж чоловіки, і логічно що в їх вузьких уявленнях жінка другорядна. Вона ніби немає права на своє життя, творити, працювати де хоче, вчитися, бути незалежною від чоловіка фінансово чи морально; та я вийшла за ці жалюгідні рамки, я ношу будь який одяг, навіть чоловічий, працюю та займаюся тим чим хочу, і мені не потрібен чоловік навіть тоді, коли я буду помирати з голоду. Можливо це звучить надто радикально, але краще так, ніж бути від них залежною. Я виросла спочатку під опікою мами, потім тітки, і вони завжди вчили мене бути сильною, розумною, і витривалою, аби я завжди досягала усього сам; не дивно, що ще з малечку, я відчувала потяг саме до жінок, а не чоловіків, проте наразі, я про це майже не думала. Мене найбільше турбувало те, як ми разом з пані Ловетт будемо виживати, адже що я там за містом, що вона тут у місті, зводимо кінці з кінцями. Тож сьогодні був мій перший робочий день у цирульні, я вперше одягаю на себе роль цирульниці, хоч була нею трохи і задовго до цього.
          Чекаючи годин зо дві, нарешті до мене завітав мій перший клієнт. Пані Ловетт спочатку думала що то до неї, але чоловік попрямував на другий поверх до мене, бо бачив нову табличку що тут відновилась цирульня. Він був вбраний у сіре лахміття, мав сиву густу бороду, та лису голову, від чого мене ледве не знудило, бо я ненавиділа лисих людей, це було дуже гидко, бо яйце виглядає куди красивіше ніж ці пусті зовні людські голови. Звичайно мені довелося приховати той факт, що я жінка, і це було ще огидніше ніж дивитися на цього чолов’ягу, бо варто мені сказати що я жінка, як він покине нас дуже швидко, через свої тупі стереотипні упередження, тож довелося спародіювати чоловічий тон, а мою фігуру чи груди ніхто не помітив. По-перше люди взагалі не уважні до деталей, по-друге він не очікує побачити на такій роботі жінку, а по-третє цей чоловік цілковитий неотеса, тож він взагалі нічого не збагнув. Попросивши відповідно побрити йому бороду, я взялася до роботи. Стригти людину, це зовсім інше ніж овець, проте я мала досвід з людьми коли підстригала сусідів за містом, адже була донька цирульника, і мала не аби яку надивленість за його ремеслом, а до того ж перехопила його талант. Я накрила клієнта брудною білою тканиною, аби на його одяг не сипалось волосся, і повільно взялася до роботи, по троху і по малу підстригала цю кляту сиву бороду. Як я помітила, йому сподобалась така процедура, за час стрижки він навіть один раз заснув. Так минуло година, і його борода була готова, ідеальна та вишукана, ніж до того як він прийшов. Тепер цей чоловік хоча б схожий на людину, якщо закрити очі на лисину, хоч це ніяк неможливо. Заплативши чимало монет, він спустився униз і замовив випивку, бо за час стрижки у нього бачте пересохло в горлі, тож нам з пані Ловетт було вигідно обом сьогодні, кожна з нас заробила свою частку. Не скажу, що це робота усієї моєї мрії, але я мала бодай якось заробити на життя, у цьому жорстокому світі який такий несправедливий, особливо до жінок. Я чітко впевнена, що пані Ловетт теж не у захваті від своєї роботи, але ми мали якось виживати. За один день я мала три клієнти, це дуже мало, враховуючи відстань у часі у кількість грошей що вони заплатили, один навіть як виявилось, розплатився фальшивими монетами, але куди вже було іти шукати його. Я вам передати не можу, наскільки я ненавиджу людей, мене проймає страшний свербіж коли я знаходжуся поряд з ними, коли у їхній компанії чи оточені, - хоч це майже одне й те саме поняття. Моє відчуття огиди дуже важко пояснити словами, його треба відчути в середині та зовні тіла, яке усе ламає, викручує, тремтить, а в середині усе стискає буцімто зміщаються внутрішні органи в одну точку тіла. По відчуттях в очах спалахують іскри пекельної люті, які перетворюються на вогонь котрий готовий живцем спалити кожну кляту людину що трапляється мені на вулиці цього проклятого Лондона. Усе, що я відчуваю до людей, це непереборна лють, що формувалася із року в рік. Люди споживають банальну інформацію, люблять бруд, і лишаються у ньому, вони не бачать нічого далі свого порогу, їм не вистає снаги аби усвідомити величезні масштаби цього світу; я не одноразово дивилася на зорі, намагаючись зрозуміти чи є щось за межами цього земного світу? Чому зірки яскравіють? Чому змінюють своє розташування? Та чи є подібні до нашої планети? Звичайні люди як правило не ставлять таких питань, їм головне сходити на вишуканий бал, - це якщо казати про багаті родини, - похизуватися перед так званим вищим суспільством, аби здаватися більш величними й поважними. Ті хто не багаті, їхня головна мета вижити, як наша з пані Ловетт, але я всеодно попри складності життя задумаюсь над великим питаннями, маючи бодай якусь надію, що цей світ колись зміниться з голови до ніг. Та є ті, хто виживає і ні про що не думає, вони випивають, гуляють, ведуть банальний образ життя. Я ненавиджу людей не просто так, а за те, що вони банальні істоти, серед яких я вища й особлива; мама казала мені мовляв кожна людина особлива, але не можуть бути всі вісім мільярдів особливими, це тоді був би занадто ідеальний світ, а це не так. Рано чи пізно, я знайду спосіб залагодити свою ненависть, навіть якщо це буде надто радикальний спосіб.
          Черговий ранок почався з філіжанки кави, яку мені як завжди подала люб’язна пані Ловетт, якій я чесно кажучи, все більше починала заздрити, через усвідомлення того, що вона побула так званою донькою для моєї мами, якою майже не була я. Свідомою я стала ближче до років дванадцяти, і мала лише три роки до п’ятнадцяти, аби насолодитися тим відрізком життя, коли жила поряд з любою мамою. Ця заздрість до щастя пані Ловетт була не зла, а добра, я навпаки тільки рада була за неї, що хоча б вона мала це життя якого так прагнула я, адже вже як я казала, я тільки на половину усвідомлюю яке воно життя у тому сиротинці, тож добре, що вона знайшла прихисток у нашій любій оселі. За ці декілька днів, що я провела у своєму старому домі, у теплому товаристві з пані Ловетт, я добряче звикла до цього розпорядку дня, коли я що ранку прокидаюся, випиваю каву що мені варить ця люб’язна жіночка, дивлюся у мокре вікно за яким вирує вулиця Фліт-стрит – мокра бруківка, бруд на землі, пожовані люди що скидалися радже на ходячих мерців ніж людей, кеби що відлунювали своїми металевими колесами, й коні що стукотіли об асфальт копитами. Я чули ці традиційні звуки Лондона через саме скло вікна, повільно попиваючи каву, смакуючи кожен ковток, адже вона була дуже смачна, пані Ловетт зналася як робити смачну каву, тож не дивно, що складалось враження ніби вона швидко закінчується, тому доводилось повільно її смакувати. Так я сиділа десь до дев’ятої ранку, опісля прямувала до свого цирульного кабінету, відмикаючи так би мовити двері, для відвідувачів. Все частіше до мене на процедуру заходили люди, у більшості місцеві бідняки, що розплачувались скромною ціною, але я цінувала кожен цент, бо нам з пані Ловетт потрібно за щось жити, тим паче що кожна дрібна монета, утворює в кількості з іншими велику ціну. Як я вже колись казала, я не мріяла про таку роботу, а обрала її лише тому, що це одне з найменших речей що дуже добре вмію, і ця робота давалася мені важко не тільки фізично – бо я голила густі бороди й волосся чоловіків, - а й морально, бо постійно вислухала всяку нісенітницю, яку мені мов психологині, оповідали мої клієнти. Я терпіла невимовно пекельний біль у голові, коли слухала до прикладу історію, як чоловік збирав останні свої монети щоб купити собі випивку, для того щоб показатися, що він в темі як усі. Або вислухала переповідання тупих газет, де писалося про світське життя, про яке так мріє мій бідний клієнт, що вважає ніби люди з так званого вищого світу, мають найбільшу ціну бо багаті, і все здатні собі дозволити. Знаєте, якби я була багатою, першим ділом щоб я зробила, це збудували нормальний та затишний сиротинець, де бідні дітки могли б почуватися у більшому комфорті ніж є зараз, а не тринькала на ліво на право гроші, аби влаштовувати пафосні бали, щоб припіднести себе в очах так званого вищого світу. Та я плювала на вищий світ, їхні бали та традиції, я маю більш доблесні цілі, вони полягають у благодійності, та власному комфорті, щоб я не думала кожен день що мені поїсти. З самого дитинства я виживаю, буквально виживаю а не живу, до поки багачі гріють одне своє місце у затишних кріслах, диванах, чаюють, та проводять шалено дорогі бали. Життя несправедливо надала багатства тим, хто не вмію користуватися грошима, натомість не дала гроші й звання тим, хто справді знає чого хоче, та як правильно використовувати ці багатства. Мені постійно доводиться вислухати кляті плітки що пишуть у памфлетах, які мої клієнти знають на пам’ять краще, ніж власне ім’я; у цих плітках ідеться про любовні інтрижки, знов бали, хто що одягає так як одягає, чи хто сьогодні діамант шлюбного сезону, і так далі, і так далі. Щодо останнього, шлюбного сезону, це найогидніше що тільки існує у цих памфлетах, коли жінки кожен літній сезон виставляються як товар для чоловіків, аби ті легині могли продовжити свій остогидлий, смердючий рід, який нічого не вартий, і нікому не потрібний. В кінці свого робочого дня, я падала на ліжко та накривала долонями чоло, заплющувала очі, та намагалася хоч якось зібратися з силами й здоровим глуздом, бо після балачок моїх клієнтів, я боялася що отупішаю. Але на щастя, зі мною все гаразд, проте слухати таку дурню я більше не в силі.
          Та одного дня все змінилося, коли на порозі постав так званий особливий гість. Одразу по одягу було видно, що це людина з того самого вищого світу, коричневий костюм, охайна зачіска, чорна тростина з золотим держаком, усе вказувало на багатія, що дивом опинився на бідній вулиці Фліт-стрит. Він зайшов у приміщення, увесь гордовитий з рівною поставою. Пані Ловетт зустріла його щирою усмішкою, на щось так званий джентльмен, лише грубо проказав:
          - Мені тут сказали, що тут добре голять бороду. – І я помітила, як він кинув на пані Ловетт зневажливий погляд, оцінюючи її бідну зовнішність.
          - Так-так, ви правильно завітали, - на диво люб’язно та з усмішкою, казала вона, хоч її відверто зневажали. Здається, вона просто мала таку щиру звичку.
          - Я так розумію, - продовжував чоловік глянувши на мене, - це ви майстер?
          «Майстриня, довбню, - ледве не вирвалось з мене».
          - Так, - натомість спокійно відповіла я, грубим тоном, копіюючи чоловічий. – Прошу за мною.
          Я підвелася зі столу, та повела цього легеня на другий поверх. Посадивши його в крісло, та накривши ковдрою, аби не засмітити його так званий вишуканий костюм волоссям, я помітила як він розслабився, лукаво усміхнувшись. Він замовив відповідну стрижку своєї бороди, і я почала його голоти. 
          - Звідки у вас така на вигляд дорога бритва? – раптово запитав він.
          - Лишилася у спадок, від мого батька. Він теж займався голінням людей, і вважав що буде добре, якщо я продовжу його спадщину, як він колись перейняв її від свого батька. – Спокійно відповіла я, продовжуючи гоління.
          - Хм, дуже цікаво. – Мовляв чоловік, і в його тоні, я відчула зневажливу ноту. – А чи б не хотіли ви випадково, займатися своєю благою діяльністю у нас в маєтку? Будете місцевий цирульником, багато заробляти.
          - Дякую за щиру пропозицію, пане, але я не можу кинути цей дім у якому колись пройшло моє дитинство. До того ж, я не можу кинути пані Ловетт, адже у нас майже спільний бізнес. Вона готує, я голю. – Чітко відповіла я.
          - З вашим талантом, великі можливості. Я бачив як ви поголили тих бідняків, які мені вас й порадили власне. Для чого вам ця діра? А тим паче та біднячка. – Цинічно казав чоловік.
          Не знаю чому, але коли він назвав пані Ловетт біднячкою, мене аж всю перекосило, руки почали тремтіти а у голові ніби вибухнув вулкан люті. Він продовжував так само цинічно вести свою оповідь, розповідаючи свої жахливі вчинки як він повівся з жінками, як кинув їх чи зрадив. У цей момент ніби весь світ спинився, час завмер як заморожений холодом, і рухались тільки його губи, що вимовляли якісь слова, які я вже не могла розібрати. Я зрозуміла що зараз зірвуся, а тому відійшла хутко до вікна. Сперлася руками об підвіконня, а моє дихання стало частим, серце вистрибувало з грудей, а усе моє тіло схопило тремтіння. 
          - Все добре? – різко спитав чоловік, що змусило серце різко підстрибнути. 
          У цю хвилину, до мене різко прийшло прозріння. Чому це я маю так себе відчувати, тремтіти чи почуватися зле від нервів що спровокували ледве не судому, якщо вся влада у даний момент належить тільки мені? Точно, вся влада належить мені, чого це я взагалі так себе поводжу перед беззахисною жертвою, що сидить у мене в кріслі цілком безпорадна, прикована уявними ланцюгами, які тримають її настільки міцно, що вже нічого не звільнить цю наволоч з цих химерних оков. Моя жахасна фантазія вже змалювала такі химерні сценарії, що загалом будь яке рішення, лишалося від пари кроків до здійснення. Тому химерно усміхнувшись, я повернулася до чоловіка, і продовжила гоління.
          - Знаєте, що мені подобається у моїй роботі? – запитала я у нього.
          - Що саме? Цікаво почути, - цілком спокійно мовив він.
          - Мені подобається, що людина у реальному та відкритому світі, цілком вільна у своїх діях, вона може робити все, ходити де хоче, жодна особа її не буде контролювати, якщо звісно ми не кажемо про домінування чоловіків над жінками, чи монархію. Сама по собі людина вільна у діях та мисленні, але їх можна легко перекрити, перешкодити людині почуватися так, як вона хоче. Тож не дивно, що жінки не мають права голосу, монархія та ті хто багатші контролюють усіх усюди, і люди перетворюються лиш на масу, яку можна контролювати. – Чоловік з жахом на мене поглянув. Здається в останні секунди він збагнув, що я жінка, але це не так важливо як наступне те, що я сказала. – Тому у моїй роботі, мені подобається те, що я тут господиня! – дико заволала я, з усієї сили встромивши лезо бритви йому в шию, через що струмінь крові бризнув на мене всю, забруднивши одяг. Я продовжувала бити його і бити, дірявила шию знову й знову, до поки він повністю стікав ручиями крові. Я настільки сильно і часто била його шию в одне місце, що голова почала ледве триматися на шиї, та врешті я не витримала, взяла його за чоло, і почала відрізати йому голову. Коли я це зробила, то у кріслі лишилося бездиханне обезголовлене тіло. Опісля зробленого, я довго стояла з диким витріщеними очима, вся з ніг до голови замощена в темній крові.
          Раптом до кабінету ввійшла пані Ловетт, вона зайшла так тихо, невимушено, буцімто нічого тут не сталося. Вона подивилася на мене, котра стояла вся в крові, з бритвою в одній руці, в іншій з головою клієнта яку тримаю за волосся; замість потенційного жаху, на неї навіявся тихий смішок та легенька усмішка, що не могла не викликати навіть в мене неприємне відчуття, чи то страху, чи повного абсурду від ситуації. Я стояла як дурепа, немов дитина яка щойно зробила шкоду, і тепер перед маминими очима почуває провину. Але це відчуття швидко розвіялось, коли пані Ловетт несподівано для моїх вух сказала:
          - Він того заслужив. Чесно, я хотіла його вбити ще тоді, коли він вперше зухвало ввійшов до нашого закладу, але я не мала на те сили й спроможності, як і завжди, - сумом останні речення проказала вона.
          - Тобто, ви теж лютуєте від людей до сверблячки? – здивовано спитала я, з відчуттям великої надії, що повністю мене пронизала, а душа аж заспівала.
          - Авжеж, думаєте я люблю людей? Та я їх ненавиджу, увесь менталітет людей. Проте, мені завжди соромно було у цьому зізнатися навіть собі самій, що вже казати про криваві вчинки, на які я взагалі нездатна. – Сказавши це, пані Ловетт почувалася сумною, але потім вона поглянула мені в очі, і знову на її обличчі засяяла та сама крива, але щира люб’язна усмішка. – Що ж, пані Тодд, ваш одяг варто випрати, і помити підлогу з вікном.
          - А що ми зробимо з тілом?
          - Пустимо його на м’ясо. – Відказала вона, махнувши рукою.
          - Не зрозуміла? – шокувалась я, звівши брови.
          Пані Ловетт підійшла до мене ближче, протягнула руки, буцім хотіла мене взяти за мої, і майже пошепки сказала:
          - Найкориснішим, буде пустити його на м’ясо. Ви бачили наші запаси? Мені немає з яких інгредієнтів пекти. – Пані Ловетт знову усміхнулася.
          Я піднявши брови, трохи крутивши голову убік, цілком погодила цей варіант, адже він значно вигідніший, і безпечніший, ніж просто кудись викинути тіло. Для початку ми перенесли тіло в підвал, потім я віддала пані Ловетт свій одяг, а сама вбралася у те, що було в неї у шафі; мій образ майже не змінився, такі самі чорні штані, чорне взуття, але цього разу темно-жовта сорочка, поверх якої чорна жилетка з золотими гудзиками. Цей стиль більш бунтарський, більш барвистий, і викликає саме лише захоплення. Тепер наша задача була помити підлогу та вікно, бо все заприскалось в крові. Пані Ловетт принесла губки, відро з водою, і ми почали драїти усе що забруднилось. Під цього дійства ми не розмовляли, вона лише наспівувала щось собі під ніс, а я уважно намагалась розібрати кожне слово, проте мені так й не вдалося. Раптом я відчула як її рука різко впала на мою, після чого пані Ловетт хутко її прибрала; я підняла голову, і перестрілась з уважним поглядом який вона випалила на мене. Після чого вона лиш хихотнула, ніби зробила це випадково, але у мене було дивне передчуття, ніби ця дія зроблена спеціально. Хай там як, дія швидко минула, і я продовжувала пані Ловетт допомагати з прибиранням.
          На ранок наступного дня, я прокинула під супроводом вишуканого запаху, такого ароматного, і смачного, що мені не уривався терпець, я скоріше мала побачити джерело цього вишуканого Мистецтва. Пані Ловетт як завжди була на першому поверсі, а на столі стояв гарний запашний пиріг, якого я ще ніколи не бачила, аби його готувала пані Ловетт; зазвичай у неї виходили бліді, і дуже не апетитні на вигляд пиріжки з пирогами, які важко було навіть спробувати, а тут сам вигляд викликав хвилю невимовного апетиту. Пані Ловетт стояла біля столу схрестивши руки попереду внизу, та широко усміхалася, я усміхнулася їй у відповідь, і похвалила її на нову неймовірну випічку.
          - Не бажаєте скоштувати, пані Тодд? – спитала вона.
          - Охоче! – погодилась я.
          Відрізавши мені шматок та поклавши на тарілку, я одразу потягнула його до рота, смакуючи кожну деталь. Запечена верхівка хрустіла мов печиво, і це, на мою думку найсмачніша частина пирога; тісто рум’яне, соковите, воно тануло у роті як морозиво, тільки тепле, й десять разів смачніше; що вже казати про начинку – запечене м’ясо добре збалансоване з тістом, кожен шматок який траплявся, виглядав немов нагорода після бонусу, у вигляді смачного тіста. За останні десять років, я нічого подібного не коштувала, це було так смачно, що я забула де я, і хто я, моя свідомість перенеслася у якийсь зовсім іншим вимір, де панувала сама насолода смаку, який я ще ніде не зустрічала. І тільки потім до мене дійшло, раптово згадалось, коли усмішка пані Ловетт не зникала з обличчя, що м’ясо яке вона додала до пирога, належало тому самому чоловіку якого я вбила. Вона хихотнула, коли я подивилась на неї широкими очима, і дуже повільно відклала тарілку з залишками пирога. Але заради культурності та поваги до пані Ловетт, я мала також скоштувати і пиріжок. Зовні він був добре запечений, а в середині як хороший м’якенький хліб, від якого пахло м’ясом; саме м’ясо в пиріжку, як і пирогу, смакувало абсолютно так само – воно було трохи солонуватим, м’яким, тануло більш повільно ніж тісто у тому самому пирозі; у ньому був солодкий присмак, що нагадував мед, але не надто солодкий для того, аби постійно кожну ложку запивати чаєм. Пиріжок видався мені навіть куди смачнішим ніж пиріг, контраст звісно між м’ясом і тістом був більший, у пиріжку м’ясо відчувалося сильніше й нав’язливо, буцім його велика кількість мала вказувати на щедрість кухарки. Я усвідомлювала, що зараз з’їла буквально людину, але з одного боку, у цьому не було нічого поганого, навпаки, це було аж надто смачно, ніж очікувалось. До того ж, я тепер точно переконалась що пані Ловетт професіоналка свого діла. 
          - Ну як вам? Сподіваюсь дуже сподобалось? – пані Ловетт не переставала усміхатися. Я вже звикла до її постійної усмішки, це показувало її впевненість, а з одного боку легке божевілля.
          - Мені дуже сподобалось, - відказала я. – Буцімто я опиналась в іншому вимірі, коли їла ваші вироби, вони справді надають розуму магічного ефекту.
          - Я неймовірно рада це чути. – Сказала пані Ловетт, відвівши погляд убік. Потім вона трохи помовчавши, знову заговорила до мене: - Як вам ідея, пані Тодд, оновити наш спільний бізнес?
          - Дайте вгадаю, ви хочете аби я різала своїх клієнтів, а ви будете їх м’ясо пускати на свою неймовірно смачну випічку? – химерно усміхнувшись, сказала я. 
          Пані Ловетт тільки захихотіла.
          - Як на мене, це чудова ідея для заробітку грошей, якщо ви хочемо вижити у цьому надто не справедливому світі. До того ж, не обов’язково різати прямо всіх, деяких клієнтів можна лишатися і живити, наприклад тих, хто не говорить всякої дурні та дивиться на нас із повагою, або хоча б нейтральним поглядом, який не має ноток зневаги які ми бачили в цьому, так би мовити джентльмені, - сказавши це, вона вказала поглядом на пиріг.
          - Я згодна з вами, - мовила я, схиливши голову набік. – Мене аж занадто розпирає лють до людства. Люди – це пухлина, яку я маю вирізати. Бажану більшу частину.
          - Гарно сказано, пані Тодд.
          - Суїні. Можете звати мене Суїні. Давайте обійдемося без формальності, здається від сьогодні ми стали куди більше зближенні, ніж у минулі дні. 
          Пані Ловетт усміхнулася.
          - Партнерки? – сказала вона, простягнувши мені руку.
          - Партнерки! – я вільно потиснула їй руку.
          То що, мою любі читачки й читачі. Прочитавши цю частину моєї скромної, химерної оповіді, ви тепер маєте розуміти, що таке справжнє Мистецтво огиди. І, маю вас запевнити, це тільки її початок…