Розділ 4. Охолодження пирога

— Куди подівся свідок? — Інспектор патрульної поліції щойно поклав слухавку після розмови з детективом із відділу особливо тяжких злочинів.

— Здається, казав, що відлучиться до вбиральні, — бабуся Сон Хуна ламала руки. Вона довго плакала до, під час і після впізнання. У будинку на горі, оточеному лісом, сталося жорстоке вбивство, а власника маєтку знайшли холодним трупом.

Його батьки не схотіли з'явитися на впізнання, і, пославшись на зайнятість, повідомили, що прийдуть лише за офіційним викликом до відділку з адвокатами, щоб дати свідчення і підтвердити своє алібі на Гелловінську ніч.

— Але зараз він від’їжджає на вантажівці, — лейтенантка Кан вказала пальцем у вікно.

— А... — раптом мовила бабуся. — Здається, він кур'єр пошти. Вантажівка теж з логотипом... Його, напевно, терміново викликали, тому часу поговорити з нами в нього немає...

— Кан! — закричав інспектор Пек. — Свідок тікає! Негайно зупиніть його!

— Мені кидатися грудьми на вантажівку? — вона здивовано кліпнула.

— Та нехай тебе! — гаркнув він, вибігаючи з дому.

— Гей! Не ображайте мене! Наче ви самі зможете зупинити вантажівку, стрибнувши на неї! — Її голос тонув у його вухах, поки він витягував пістолет.

— Стій! Вас переслідує поліція! — кричав інспектор Пек. — Кому сказав стояти! — Він підняв руки й вистрілив у небо. Попереджувальний постріл був проігнорований. Тоді він спробував прицілитися. Схопившись міцніше за пістолет, інспектор Кан примружився. Його руки затремтіли, і він опустив їх униз.

Машина детективів відділу особливо тяжких злочинів в'їхала у двір маєтку, розминувшись із вантажівкою:

— Підозрюваний! Підозрюваний тікає! — махаючи руками, закричав інспектор Пек на весь голос. — Туди!!! — він вказав у напрямку, де зникла вантажівка.

Йонбом зняв маску. Трішки не встиг.

— Мартін-2, — Сон Хун майже з розпростертими обіймами підійшов до нього. — Я так радий бачити тебе знову. Хочеш приєднатися до когось, кому ти дуже сподобався? Ножем чик! — Він імітував удар кулаком у живіт Йонбома, якось схоже на те, як колов іншого, захищаючись у своєму коридорі. — Тут зібралися впливові люди, яким сподобалося твоє шоу. — Він обійняв його за плечі, поклавши свою важку руку. — Хочеш записатися на наступний рік?

Йонбому було байдуже. Хто ці люди, яке шоу і що там наступного року.

— Я прийшов за серветкою і телефоном Чон До-рака, — хрипко сказав він.

— Серветка? Яка серветка? — Сон Хун удавано насупився, а потім махнув рукою. — Завтра все приберуть, — підморгнув.

— А телефон? — глухо запитав Йонбом.

— І телефон, — легковажно відповів Сон Хун.

Йонбом глянув на стелю. У передпокої не було камер. Дивно, адже весь будинок ними напакований, а тут раптом — нічого.

Ніж, усе ще в крові До-рака, лежав у кишені штанів Йонбома. Він засунув руку всередину і ліниво сказав:

— Веди до своїх... гостей.

Сон Хун не відчував ні страху, ні занепокоєння. Він жив, покладаючись на впливових і багатих людей, вважаючи себе "божественно непорушним". Наївний. Перед судом зброї всі люди рівні.

Цього разу рух Йонбома був набагато точнішим. Здається, він влучив прямо в сонну артерію.

Сон Хун схопився за шию і став кашляти кров’ю. Похитнувся і майже впав, але Пак Йонбом схопився за його лікоть:

— Це тобі за До-рака. Ти вбив До-рака.

Не знаючи, де сліпа зона, а де її немає, Ёнбом поставив останнє запитання і витягнув ніж із шиї Сон Хуна:

— Не варто було давати мені ніж. — Він безумно всміхнувся.

Справді, складаний ніж він отримав від робота Джо-Джо перед початком гри. Тепер Йонбом носив його з собою, розмахуючи ним, ніби це іграшка, а не щось, що може відібрати життя.

Йонбом зайшов у кімнату з моніторами, на яких передавалися зображення з усіх камер. Він не мав ні флешки, ні біти, тому єдине, що залишалося — перерізати дроти: синій, червоний, чорний, білий... Він бурмотів собі під ніс.

Усе було під напругою, і він ризикував, але це було останнє запитання, яке він задав Сон Хуну, перш ніж витягнути ніж із його шиї, хоча той уже ледве міг відповідати.

У Йонбома не було плану. Він просто хотів помститися за смерть До-рака. Він був упевнений у тому, хто заподіяв біль його другові й хто зніс Дамоклів меч.

Це безсумнівно провина Сон Хуна. Безперечно його провина.

Техніки було багато, і, певно, таємних свідків, про яких говорив Сон Хун, теж.

Він усіх не зможе знайти й змусити мовчати. Тому йому спала на думку геніальна ідея — вивезти всю техніку звідси, а потім позбутися її.

На щастя, недалеко від підніжжя гори — депо великого поштового відділення. Йому потрібна лише вантажівка.

В передсвітанкових сутінках він вирішив не повертатися за будинок і не шукати серветку й телефон До-рака. Поки перший промінь сонця не зійшов, темрява згущалася і стало хоч око виколи.

Йонбом сів у машину. Йому потрібно буде ретельно прибратися, перш ніж міняти її на вантажівку. Він збирався залишити її на парковці біля пошти. Можливо, він її ніколи й не забере.

Він відкрив бардачок і взяв фотографію — вони з До-раком ходили на виставку котів. Усе це втратило сенс, адже До-рака вбили. Його вбив Сон Хун.

Йонбом склав фотографію навпіл і, розстебнувши куртку, поклав її до внутрішньої кишені.

Припаркувавшись неподалік стоянки вантажівок, він заглушив двигун і ретельно протер кермо, панель приладів, ручки, навіть сидіння, сподіваючись, що частинок його ДНК і ДНК До-рака не знайдуть, якщо авто виявлять.

Він прокрався на стоянку і вибрав вантажівку. Не надто велику, маневрову. Таку, яка зможе проїхати звивистою гірською дорогою.

Йонбом не вмів керувати вантажівкою, але й шукати лайфхаки в інтернеті у нього не було часу. Він просто сів за кермо.

На щастя, країна настільки безпечна, що багато хто залишав двері відчиненими, а ключі — в замку запалювання.

— Вибачте… — пробурмотів він, вириваючи відеореєстратор з проводами. Сьогодні йому щастило не загинути від техніки, з якою він поводився безжально.