Пилюка віків та замерзлі слова

   Коли перша хвиля тепла вщухла, Майя зрозуміла: те, що вона зробила на площі, було лише тимчасовою перемогою. Заметіль не зникла зовсім — вона відступила до околиць міста, вичікуючи, поки люди знову закриються у своїй буденності. Дівчинка відчувала, що корінь цієї криги ховається десь глибше.

— Пане Гансе, — звернулася вона до годинникаря, який саме протирав окуляри від інею, — ви колись чули, щоб сніг шепотів імена? Старий здригнувся. Він повільно опустив окуляри й подивився на Майю так, ніби вона щойно вимовила заборонене заклинання.

— У нашому місті є місце, про яке намагаються не згадувати, — тихо відповів він. — Бібліотека Срібних Сувоїв. Вона розташована на найвищому пагорбі, там, де дахи найгостріші. Кажуть, що останній Бібліотекар зачинив її сто років тому, коли люди перестали читати казки й почали рахувати лише прибутки. Майя знала, що їй потрібно туди. Якщо Заметіль — це забуття, то ліки від неї мають бути там, де зберігається пам'ять. 

  Шлях до бібліотеки виявився складнішим, ніж здавалося. Чим вище Майя піднімалася пагорбом, тим густішим ставав туман. Це був не звичайний туман, а «Туман Сумнівів». «Ти всього лише маленька дівчинка», — шепотів вітер. «Твоє волосся скоро згасне, і ти замерзнеш тут сама». Майя міцніше стиснула в кишені шкірку мандарина. Її аромат нагадував про затишну кухню. Вона почала співати — спочатку тихо, а потім голосніше. Це була проста пісенька, яку їй співала мама, коли Майя була зовсім крихітною. Кожне слово пісні ставало маленьким ліхтариком у тумані. Нарешті перед нею постали величезні дубові двері, обковані сріблом. Вони були вкриті таким товстим шаром криги, що здавалися частиною скелі.

— Відчиніться! — крикнула Майя. — Я прийшла за правдою! Але двері не ворухнулися. Тоді Майя зрозуміла: двері Бібліотеки Срібних Сувоїв не відчиняються силою. Вона притулилася лобом до холодної поверхні й почала розповідати дверям свій найсокровенніший спогад — той, про який вона нікому не казала.

— Я пам’ятаю, як минулого року побачила маленьку пташку під снігом. Вона була майже мертва. Я гріла її в долонях три години, поки вона не поворухнула крильцем. У той момент я відчула, що весь світ — це одна велика родина, і кожне життя має значення.

 Крига на дверях з гучним тріском лопнула. Срібні візерунки засяяли, і двері повільно, зі стогоном, відчинилися.

  Всередині бібліотеки було так багато книжок, що вони сягали самої стелі, яка губилася в темряві. Але замість запаху паперу тут пахло льодом і пилом. Посеред зали, за столом із крижаного каменю, сидів чоловік. Його обличчя було блідим, а довга борода здавалася сплетеною з бурульок.

— Хто ти, маленьке полум'я? — запитав він, не підводячи очей. — Я Майя. І я хочу знати, чому Заметіль хоче вкрасти наше Різдво.

  Чоловік нарешті підвів очі. Це був Бібліотекар, але його зіниці були білими, як сніг.

— Люди самі покликали Заметіль, — сказав він холодним, як шелест сторінок, голосом. — Вони почали обмінювати свої почуття на речі. Вони перестали писати листи, перестали обійматися при зустрічі. Коли в серці накопичується забагато порожнечі, приходить Заметіль, щоб заповнити її снігом. Це справедливо. Порожнеча до порожнечі.

— Це неправда! — вигукнула Майя. — Вони просто заблукали в холоді! Бібліотекар усміхнувся, і ця посмішка була схожа на тріщину на льоду. — Тоді знайди «Книгу Справжнього Світла». Вона десь тут, серед мільйонів томів. Якщо прочитаєш її — Заметіль зникне назавжди. Але якщо обереш не ту книгу — ти сама станеш частиною цієї бібліотеки, застиглою статуєю зі срібним волоссям.

   Майя дивилася на нескінченні полиці. Як знайти одну книгу серед мільйонів? Вона почала ходити між стелажами. Тут були книги з золотими назвами: «Як стати багатим», «Влада над світом», «Вічна краса». Але вони здавалися їй холодними. Вона заплющила очі й простягнула руку, дозволяючи своєму серцю вести її. Вона не шукала очима — вона шукала відчуттям. Раптом її пальці торкнулися маленької, зовсім непримітної книжечки в полотняній обкладинці. На ній не було назви. Вона була потерта і пахла... домом. Майя дістала її.

— Ця? — запитала вона Бібліотекаря. Той нахмурився. — Це всього лише щоденник маленької дівчинки, яка жила тут сто років тому. Ти впевнена? Ти можеш взяти Книгу Всесвітніх Знань! — Ні, — твердо сказала Майя. — Знання без любові — це як зима без Різдва. Вона розгорнула книгу. На першій сторінці було написано лише одне речення:

 «Світло не в тому, що ми отримуємо, а в тому, що ми віддаємо»

  Щойно Майя прочитала ці слова вголос, бібліотека почала змінюватися. Пил перетворився на золотий пилок, а крижаний стіл Бібліотекаря розсипався, ставши купою квітів. Сам Бібліотекар почав молодіти на очах. Його очі стали теплими, карими.

— Ти знайшла її, — прошепотів він. — Справжня «Книга Світла» — це історія про те, як хтось поділився теплом з іншим. Тепер ти знаєш, як зупинити Короля Тіней. 

— Хто такий Король Тіней? — запитала Майя. — Це той, хто колись був засновником нашого міста, — відповів Бібліотекар. — Він побудував Місто Срібних Дахів, щоб захистити людей, але потім злякався, що вони його розлюблять, і вирішив заморозити їхню любов, щоб вона ніколи не змінилася. Він живе в Срібному Замку на самій вершині гори. Саме звідти він посилає Заметіль.

  Майя зрозуміла: їй не вистачить просто розбудити сусідів. Їй потрібно зустрітися з самим джерелом холоду.