Передчуття

Нью-Йорк зустрів Алекса Дрейка неоновим блиском мокрих вулиць і вітром, що тягнув запахи асфальту, кави та тривоги. Після пар в університеті він ішов знайомим маршрутом: три повороти від кампусу, через місток, де завжди миготіла вивіска «Deli», і прямо до гуртожитку.

Та щось було не так.

Люди йшли швидше, ніж зазвичай. В очах — напруга. Камери на стовпах рухалися плавно, але з дивною зацікавленістю — ніби шукали когось конкретного. Алекс відчував, як його шкіра вкривається мурахами, а в горлі — сухість. Це був не страх. Це було... передчуття.

— Щось не так із повітрям, — пробурмотів він собі під ніс і натягнув капюшон вище.

На переході біля аптеки його зупинила жінка — стара, із сивими косами, у пошарпаному пальті.

— Ти не звідси, хлопче, — прошепотіла вона, майже не ворушачи губами.

— Я тут живу, — відповів автоматично.

— Ні. Тепер ти з іншого боку. І вони це відчувають.

І пішла, залишивши по собі лише запах м’яти та старого пилу.

Алекс закрив очі, намагаючись проковтнути тривогу. «Це втома. Це просто втома», — переконував себе. Але всередині щось говорило інше. Щось тремтіло. Ніби світ почав рухатись у зворотному напрямку, а він — єдиний, хто це помітив.

---

Коли він дістався кімнати, за ним закрились двері, і шум міста відразу змовк. У кімнаті було тихо, надто тихо — Крістіана ще не було. Алекс упав на ліжко і роздивився стелю. Там знову миготіла пляма від лампи — вже п’ятий день.

І тут його руки... спітніли.

Але не від спеки.

І не від страху.

Наче тіло щось знало. Наче знову — передчуття.