Фінал!

Андрій ішов закутий у кайдани за ангелом, який ніс у клітці його серце, що ось-ось постане перед судом.

За ними тягнулися постаті людей із заціпенiлими обличчями, очима, сльозами та жахом.

Колись вони любили, хотіли жити, творити, створювати…

Але бруд тих слів і вчинків, які їм змусили проковтнути, назавжди злився з їхніми душами.

І, можливо, через мільйони літ пройде дощ, який змиє все…

Та станеться це лише тоді, коли той, хто все це зробив, переступить через свого звіра і скаже заповітне слово.

І, розкаявшись, злетить у космос, розчиняючись серед зірок.

А поки — лише суд. Безжальний і справедливий.

Вони йшли довгими коридорами, а на стінах сяяли написи:

“Кожне слово має вагу — і воно тягне вниз.”

“Кожен крок — це визнання.”

“Суд чиниться не над тим, ким ти був, а над тим, ким ти став.”

“Скажи це слово — і звільнись. Ти його знаєш.”

Нарешті вони вийшли на величезну арену амфітеатру.

Трибуни були заповнені людьми в масках — тими самими, що йшли за ними.

Ангел підвів Андрія до велетенської постаті в чорному балахоні, з великими вагами в руках.

Парень не бачив, хто ховався під каптуром, але відчував — погляд пронизує душу.

Ніби тисячі мечів одночасно встромлювались у нього.

Попереду він побачив ліжко — на ньому спала Ангеліна.

Ангел передала клітку і витягла сяючий кулястий вогонь — серце.

Фігура підняла голову й промовила глухим голосом:

— Називай мене Хранителем.

Ти знаєш, чому ти тут?

Андрій мовчав — рот був заклеєний скотчем.

— Ти настільки  злився зі своїм звіром, що забув: за всією цією жорстокістю ховається просто наляканий чоловік, — сказав Хранитель.

— Ти звик підніматися, принижуючи інших. Але рахунок не вічний.

І коли звір тебе кусає — ти робиш найбільшу помилку.

У зал викотили величезний телевізор.

— Ти знаєш, що було на тому записі? — промовив Хранитель.

Екран ожив.

На ньому Андрій і Ангеліна сваряться на знімальному майданчику.

Він грубо бере її за руку, тягне до машини.

Далі — божевільна швидкість, мокрий асфальт,

і його крик:

«Я покажу тобі, як це! Ти в мене зараз усе відчуєш!»

Потім — скрегіт гальм, удар, темрява.

Андрій, побачивши це, несамовито смикав кайдани, намагаючись вирватися.

Хранитель підняв його серце з клітки, поклав на ваги.

З іншого боку — легке біле перо.

Всі завмерли.

Та серце раптом почорніло, важчаючи дедалі більше, доки не переважило перо, і ваги з тріском зламалися.

Тиша заповнила амфітеатр.

Андрій з останніх сил вирвався, зірвав скотч, схопив Ангеліну на руки.

— ПРОСТИ! ПРОСТИ МЕНЕ, Я ТВАРЮКА!!! — кричав він, біжучи до виходу.

— НІ, НЕ ВМИРАЙ! ТИ ЧУЄШ? НЕ ДАМ ТОБІ ЗАГИНУТИ!!!

Він вибіг на ту саму галявину.

Біг, поки ноги не стали свинцевими.

Падав, підводився, знову падав —

аж поки не впав остаточно, вкрившись пилом і попелом.

— Прост… — прошепотів він і застиг.

З нею на руках.

Ангел підійшла, взяла Ангеліну, понесла через ліс.

На узліссі вже стояли автомобілі рятувальників.

Вона поклала дівчину на траву.

— Вона жива! Вона жива! — крикнув медик, кладучи її на ноші.

— А що з ним? — спитав інший, киваючи на Андрія.

— Йому ми вже не допоможемо… — тихо відповів фельдшер.

І раптом почався дощ.

Тонкі краплі падали з неба, змочуючи землю, траву, пил і попіл.

Вони капали на нього і на галявину, змиваючи всю бруд, яка накопичилася століттями, змиваючи сльози і темряву, що осіла в душах, залишаючи лише чистоту і тиху надію.