Глава 4

Так він і продовжував блукати коридорами, відчуваючи дику біль у грудях.

Після кожної зустрічі з тими, кому завдав страждання, він втрачав шматок свого духовного серця — бо вони забирали його, щоб віддати Судді.

Сил чинити опір вже не було. Він мріяв лише про одне — вибратися.

Він зайшов до ще однієї кімнати.

Там стояло безліч моніторів.

На кожному — відео з криками його жертв на зйомках.

Одна дівчина залишилася інвалідом після того, як на неї напав тигр.

Хлопець, що не витримав жаху, опинився у психлікарні — і вона стала його домом.

Було ще багато кадрів, від яких хотілося закрити очі.

Але найстрашніший — був замилений.

Як би Андрій не вдивлявся, нічого не міг розгледіти.

І тоді він почув голос.

Не один — десятки голосів, що шепотіли, глузували, звинувачували:

— Ми не змогли покарати тебе раніше.

Ти мав добрих адвокатів, ти завжди виходив чистим із води.

Але тепер — тобі не втекти.

Після цих слів раптом підлога під ним різко провалилася, і він упав у пісок!

Знову — величезна зала, прикрашена арками.

У кожній арці стояли люди у посмертних масках. Але маски були брудними, а білосніжний одяг, що був на них, почав покриватися пилом і грязюкою.

Перед ним знову з’явився Ангел із чорними крилами.

— Коли ти щось робиш або кажеш — усе залишає відбиток. І цей відбиток закарбовується в душі. Але є й такі, які, скільки б ти не намагався стерти, — не зітруться. Вони залишаться.

І ось цей пісок буде до кінця життя — і не тільки — мучити тих, кого ним заплямували!

Андрій сидів мовчки, не промовивши жодного слова — сил не було зовсім.

Раптом він зрозумів, що пісок затягує його всередину.

Він намагався вирватися, але пісок уже просочувався в саму душу.

Він стояв по шию в піску.

Відчував, як кожна піщинка чіпляється за шкіру, мов жива, заповзаючи під нігті, під повіки, під язик.

Пісок шепотів — голосами тих, кому він завдав болю. Ангел із чорними крилами наблизився, і пил здійнявся, огортаючи все навколо.

— Усе, що ти збудував, — впаде, — сказала вона. — Але лише пройшовши крізь цей попіл і усвідомивши, ти зможеш звільнитися.

— Я нічого не збираюся усвідомлювати! У мене прем’єра скоро! Відпусти мене!!!

— Тоді ти залишишся тут. Серед тих, хто намагався забути.

І пісок заворушився.

З нього почали підніматися руки — холодні, сірі, з рештками попелу на пальцях.

Він зрозумів: це не пісок. Це — вони.