фінал

Захір дивився Безликій просто в очі й відчував, як дивне сяйво повільно затягує його в себе. Воно проникало все глибше, ніби витягувало з найпотаємніших куточків свідомості всі його спогади, усі почуття, залишаючи після себе лише холодну, безмежну темряву.

Десь удалині лунав протяжний гул, схожий на вітер, що століттями блукає порожніми печерами.

Світ навколо згас.

Коли Захір розплющив очі, він стояв у незнайомому просторі.

Навколо не було ні стін, ні стелі, ні горизонту — лише нескінченна темрява.

Він повільно підвівся.

На диво, жодної втоми.

Навпаки.

Йому було легко.

Незвично легко.

Наче хтось зняв із його плечей той нестерпний тягар, який він носив у собі всі ці роки.

"Яка дивна іронія..." — промайнуло в голові. "Ти рятуєш інших... але чи здатен урятувати самого себе?"

Раптом темряву розітнув сліпучий спалах.

Одне за одним перед ним спалахнули сотні...

Ні.

Тисячі екранів.

На них оживало його життя.

Ось він ще маленький хлопчик, який безтурботно сміється.

Ось його весілля з Данірою.

Ось народжується їхня донька.

Ось вони всією родиною гуляють берегом моря.

Захір повільно йшов між екранами.

На його обличчі вперше за довгий час з'явилася усмішка.

У грудях знову стало тепло.

Так само, як колись...

Та раптом...

Пролунав різкий тріск.

Один екран.

Другий.

Третій.

Скло покривалося тріщинами.

Щасливі спогади зникали.

Їх змінювали інші.

Даніра вже не сміялася.

Вона навколішки ридала над маленькою дитячою труною.

На іншому екрані його п'яний батько несамовито кричав на матір.

Ще один...

Лікарі безуспішно боролися за життя його матері.

Наступний...

Даніра виривалася з його рук і в істериці бігла дорогою, безперестанку вигукуючи ім'я їхньої доньки.

Ще один...

Мовчки складаючи речі до валізи, вона назавжди залишала їхній дім.

Екрани почали хаотично рухатися.

Звуки змішувалися між собою.

Плач.

Крики.

Розпач.

Нервовий сміх.

Відчай.

Усе це зливалося в один суцільний нестерпний гул.

Екрани дедалі ближче насувалися на Захіра.

Простору ставало все менше.

Йому не вистачало повітря.

Він не знав, куди втекти.

Куди сховатися.

Усі його страхи.

Усі його провини.

Усі найстрашніші спогади тепер жили на цих екранах.

І ось...

Жанелі.

Вона повільно йде до Лейли.

Хавіт лежить нерухомо на холодній землі.

— Ні... — прошепотів Захір.

Він схопився за голову.

— НІ!!!

Його крик розірвав простір.

У ту ж мить усі монітори вкрилися павутиною тріщин і вибухнули тисячами уламків...

Захір різко розплющив очі.

Він лежав на ліжку в будинку Хавіта.

Жанелі обережно прикладала до його чола холодний мокрий рушник.

Поряд Хавіт поспіхом варив якесь зілля.

Заради безпеки вони навіть прив'язали Захіра до ліжка.

Вони боялися, що в маренні він утече до Лейли.

Гарячка палала в його тілі.

Він безперервно марив.

Іноді так голосно кричав, що перехожі на вулиці завмирали від страху, забуваючи, куди прямували.

Лише ввечері Захір остаточно прийшов до тями.

Він повільно озирнувся.

— Де... я?..

Жанелі відразу підбігла до нього.

— Ти вдома... Рідний, не рухайся... Слава Богові... Ти отямився... Я вже думала, що ми тебе втратили...

— Жанелі... мені дуже боляче...

Дівчина міцно стиснула його долоню.

— Потерпи ще трохи. Зараз прийде лікар. На щастя, медики вже навчилися лікувати отруту Безликих.

— Не треба... Я сам упораюсь...

Він спробував сісти.

Та одразу зрозумів, що прив'язаний.

— Ви що... збожеволіли? Навіщо це?

— Заради твоєї безпеки. Зараз ти дуже вразливий.

— Я нікуди не піду...

Він благально подивився на Жанелі.

— Будь ласка... розв'яжи мене. Клянусь... Я витримаю... Ми ще переможемо цю...

Він не договорив.

Перед очима раптом виник силует його доньки.

Марення повернулося.

Минали дні.

Ліки поступово допомагали.

Гарячка відступала.

Захірові ставало дедалі краще.

Невдовзі вони знову почали виходити на прогулянки з Жанелі, а згодом разом із Хавітом повернулися до своєї справи — рятувати людей, які прямували до Лейли.

Їх ставало дедалі більше.

Перший час вони жили всі разом у будинку Хавіта, як одна велика родина.

Та ночами Захіра почали переслідувати жахіття.

Щоночі.

Без винятку.

Так минув тиждень...

Одного ранку Жанелі, як завжди, прокинулася й простягнула руку, щоб обійняти Захіра.

Але обійняла лише холодну порожнечу.

Вона миттєво підскочила.

Обшукала весь будинок.

Даремно.

Розбудивши Хавіта, вони переглянулися.

Обом одночасно стало зрозуміло...

Куди він пішов.

Вони щодуху побігли до наметового містечка.

Обшукали все.

Захіра ніде не було.

І саме тоді Жанелі зрозуміла найстрашніше...

Захір стояв перед портретом Лейли.

Схиливши голову, він тихо читав молитву.

Двері палацу розчинилися.

Всередину вбігли Хавіт і Жанелі.

Вони завмерли.

Поруч із Захіром мовчки стояла та сама Безлика зі сяючими очима.

— Стій! — закричала Жанелі.

Та Захір навіть не обернувся.

— Послухай... — благав Хавіт. — Ти врятував стільки людей... Завдяки тобі вони отримали шанс почати життя заново. Невже ти сам відмовишся від такого шансу?

— Синку... подумай, що ти втрачаєш... — тихо додав він майже батьківським голосом.

Захір заплющив очі.

— Я намагався... Правда, намагався...