глава 11

День видався напрочуд прохолодним після освіжаючого дощу, що безперервно лив усю ніч. Повітря було чистим і наповненим запахом мокрого каміння та свіжої землі.

Ворота повільно відчинилися, впускаючи до пункту здачі речей нову групу людей, які прибули до Карданора, щоб зустрітися з Лейлою.

Поки Жанелі удавала, що приймає в новоприбулих особисті речі, Захір і Хавіт закінчували підготовку до свого ризикованого задуму.

На зміні мав бути й Ікір, але сьогодні його відправили чергувати до Осуарію Шостого Виміру. Це здавалося справжнім подарунком долі, і друзі не могли позбутися відчуття, що удача нарешті на їхньому боці.

Коли все було готове, Жанелі зібрала людей і спокійним голосом промовила:

— Перед тим як ви постанете перед Лейлою, вам необхідно пройти невеликий обряд очищення. Не хвилюйтеся, це лише нове правило. Будь ласка, проходьте до зали.

Люди слухняно рушили всередину.

Невелике приміщення зустріло їх тихою медитативною музикою. У повітрі повільно кружляв аромат благовоній, створюючи дивне відчуття спокою. На столах стояли глечики з прохолодною водою, легкі частування та фрукти, щоб подорожні могли перепочити після довгої дороги.

Жанелі терпляче чекала, поки всі розсядуться.

Дехто вже заплющив очі, розслабившись під дією пахощів, а кілька людей навіть задрімали.

Тоді дівчина ледь помітно кивнула Захірові.

Він повільно вийшов уперед.

Його серце шалено калатало.

"А якщо нічого не вийде?.. Якщо зараз повернеться брат?.. Або, боронь Боже, прибіжить Нура зі своїми безглуздими промовами..."

Захір глибоко вдихнув.

Ні.

Відступати було вже запізно.

Він зібрав усю свою мужність і звернувся до людей:

— Вітаю вас у Карданорі.

Його голос звучав спокійно, але впевнено.

— Кожен із вас прийшов до Лейли зі своєю бідою. Хтось утратив найдорожчу людину. Хтось бореться з тяжкою хворобою. Хтось більше не може витримувати власний душевний біль.

Він на мить замовк.

— Ви вірите, що, віддавши Лейлі свої спогади, свої почуття, свою особистість, вам стане легше.

Але чи не обманюєте ви самі себе?

У залі запанувала тиша.

— Дуже легко перекласти власний біль на когось іншого. Значно важче навчитися жити разом із ним і зробити крок уперед.

Я теж утратив багато.

Та, як бачите, я стою перед вами.

Живий.

І я знаю, що навіть після найстрашніших втрат людина здатна піднятися.

Якщо сама цього захоче.

Захір повільно обвів поглядом зал.

— А тепер подумайте про тих, кого ви залишили вдома.

Про своїх батьків.

Про друзів.

Про дітей, яких ви так безжально привели сюди.

Вони ще навіть не почали жити...

Невже ви хочете позбавити їх майбутнього?

Він зробив крок убік.

— А тепер подивіться...

На екрані з'явилося зображення Безликого.

По залі прокотився стривожений шепіт.

Хтось мимоволі відсахнувся.

Хтось прикрив долонею рота.

— Невже саме цього ви прагнете?

Того, щоб перестати бути собою?

Біль...

Страх...

Образа...

Навіть ненависть...

Усі ці почуття роблять нас людьми.

Саме вони змушують нас боротися, залишати тих, хто нас руйнує, знаходити тих, поруч із ким ми стаємо сильнішими.

Без них немає розвитку.

Немає життя.

Є лише порожнеча.

Він уважно подивився кожному в очі.

— Якщо ви не хочете повертатися додому — залишайтеся.

Карданор відкритий для всіх.

Ми допоможемо вам.

Разом.

Бо лише разом ми можемо впоратися з будь-яким болем.

Коли Захір замовк, у залі настала така тиша, що було чути лише потріскування пахощів.

І раптом...

Її розірвали оплески.

Одна літня жінка повільно підвелася.

— А хлопець має рацію...

Я стара.

Я хвора.

Але... в оце...

— вона тремтячою рукою показала на зображення Безликого.

— ...я перетворюватися не хочу.

Краще повернуся до своєї родини...

Сподіваюся, Бог мене простить...

Вона забрала свої речі й повільно попрямувала до виходу.

Жанелі всміхнулася.

— Ваші речі нікуди не зникли. Усе лежить біля воріт.

А якщо хтось захоче залишитися в Карданорі...

Ласкаво просимо.

Хтось того ж дня покинув місто.

Хтось вирішив залишитися й почати життя заново.

Увечері друзі сиділи в невеликому барі, святкуючи свою маленьку перемогу.

Вони сміялися.

Жартували.

Уперше за довгий час їм здавалося, що вони справді змогли когось урятувати.

Пізніше Жанелі, Хавіт і Захір неспішно прогулювалися нічними вулицями Карданора.

Місто було тихим.

Тепла бруківка ще зберігала сонячне тепло.

Вони вже спускалися до центральної площі...

Як раптом...

Попереду безшумно виник знайомий жіночий силует.

Жінка.

Із сяючими очима.

Вона повільно підпливла до Захіра майже впритул.

Не промовивши жодного слова, вона лише дивилася йому просто в очі.

Її погляд затягував.

Гіпнотизував.

Наче повільно розчиняв його думки.

— Захір! — вигукнула Жанелі.

Хавіт схопив друга за плечі.

— Отямся!

Але Захір уже нічого не чув.

Його погляд став порожнім.

Тіло похитнулося.

І за мить він безсило впав на ще теплу від денного сонця бруківку...