Глава 9

Нарешті виплакавшись, Захір повільно йшов вечірніми вуличками Карданора.

Навколо одна за одною спалахували ліхтарі, запалювалися вивіски барів і крамниць, заливаючи кам’яні стіни м’яким золотавим світлом.

Погляд тієї дівчини зачепив у ньому щось давно забуте…

Рідне.

Наче на одну мить він згадав самого себе. Свою справжню сутність.

Після сліз уже не залишилося образи.

Лише дзвінка порожнеча.

Хто була та загадкова незнайомка?

Чому саме на нього вона дивилася так, ніби впізнала?

Йому не полишало відчуття, що вона знала його…

Ноги самі привели Захіра до площі з великим фонтаном.

Він важко опустився на лавку оглядового майданчика й довго мовчки дивився на ріку.

Під високою скелею розкинувся великий базар.

Торговці вже завершували роботу, складали товар у спеціальні контейнери з холодильними камерами та кондиціонерами, щоб баранина, курятина й інші продукти не зіпсувалися від нестерпної спеки.

Біля самої річки лежали й неквапливо перемовлялися своєю незрозумілою мовою верблюди.

Неподалік купалися люди, із задоволенням пірнаючи в освіжаючу воду.

— Ось… тримай, Захіре.

Від несподіванки хлопець здригнувся.

Поруч із ним на лавку сіла Жанелі й простягнула пляшку холодного напою.

Вони відкрили пляшки й легко цокнулися ними.

— За знайомство.

Жанелі заплющила очі й зробила ковток.

— Фух… Мабуть, це єдине прохолодне місце в усьому місті. Тут хоча б вітер гуляє з усіх боків…

Захір усміхнувся.

— Насправді таких місць тут багато… Але це й справді найбільш продуване. Я колись у дитинстві навіть застудився після прогулянки тут.

Дівчина на мить замовкла.

— Захіре… Розкажіть мені більше про тих людей зі світними очима… Я хочу зрозуміти, хто вони.

Захір важко зітхнув.

— Їх називають Поклонниками Лейли.

Самі по собі вони безпечні…

Якщо тільки не дивитися їм у вічі надто довго.

Інакше…

Вони починають навіювати тобі думки.

Переконують, що тобі дуже погано…

Що тільки Лейла здатна тебе врятувати.

І зрештою люди самі йдуть до неї.

Жанелі здивовано подивилася на нього.

— А хто така ця Лейла?

— Ви зараз сміятиметеся…

Я бачив її лише один раз.

І знаєте що?

Це був… звичайний портрет.

— Що?.. — Жанелі аж підвелася. — Портрет?

— Саме так…

— Але портрет, який здатен стерти вас на порох, люба панно…

Позаду пролунав хрипкий голос.

Вони одночасно озирнулися.

Позаду стояв Мертвий Мрійник.

Він повільно підійшов до лавки, сів поруч із ними й, знявши капелюха, ввічливо промовив:

— Мене звати Хавіт.

Хоча тут усі знають мене як Мертвого Мрійника.

Чому саме так — розповім трохи згодом.

Потім уважно подивився на Захіра.

Його погляд став суворим.

Майже батьківським.

— Я ж казав вам, Захіре…

Їдьте звідси.

А тепер бачу, що ви вже зіткнулися з тим, чого найбільше боявся.

Він підвівся.

— Ви хочете знати правду?

Тоді ходімо до мене.

Я розповім вам усе.

Утрьох вони рушили вузькою вуличкою, затиснутою між високими скелями.

Будинки були буквально висічені в камені.

Балкони нависали один над одним, утворюючи кам’яні арки, крізь які ледве пробивалося вечірнє світло.

Звідкись долинали дивні крики…

Стогін…

Немов саме місто тихо страждало.

— Чуєте? — промовив Мрійник, звертаючись до Жанелі. — Саме про це вам і говорив Захір.

Подивишся їм у вічі трохи довше, ніж треба…

І можеш вважати, що дорога до божевільні вже відкрита.

Раптом їм назустріч відкрилася моторошна картина.

Кілька людей схилилися над мертвим Варногом.

Вони обережно видавлювали з його отруйних іклів густу жовтувату отруту…

І тут же пили її.

Від побаченого Жанелі мимоволі здригнулася.

Холод пробіг по її спині.

Вона ще міцніше стиснула руку Захіра, яка зараз здавалася їй єдиною живою опорою в цьому дивному й лячному світі.

— Що… що вони роблять?.. — пошепки запитала вона.

Захір теж не знаходив слів.

Але Мертвий Мрійник нічого не відповів.

Він лише підійшов до масивних дерев’яних дверей і відчинив їх.

Усередині їх огорнула приємна прохолода.

Після спеки надворі вона здалася майже нереальною.

Яскраве світло на мить засліпило очі.

Перед ними відкрилася простора вітальня в арабському стилі.

Один навпроти одного стояли розкішні дивани, оздоблені різьбленням і м’якими подушками.

Посередині стояв невеликий журнальний столик.

Підлогу вкривав великий килим із витонченими східними візерунками.

Вітальня плавно переходила у кухню.

У кутку стояла красива синя шафа, що гармонійно доповнювала інтер’єр, а сама кухня була виконана в теплих жовто-золотистих тонах.

Невдовзі Мертвий Мрійник повернувся з тацею.

На ній стояли чашки з прохолодним ароматним чаєм.

Він мовчки розлив напій і сів навпроти.

Попереду на них чекала довга ніч.

Ніч запитань.

Ніч відповідей.

І ніч, під час якої правда нарешті почне виходити на світло.