Глава 8

Двері повільно відчинилися.

Перед очима Захіра постав маленький, крихкий, заплаканий силует молодої жінки.

Він мовчки дивився на неї. Брудна, подерта сукня, виснажене обличчя, почервонілі від сліз очі… Її вигляд був настільки болісним, що в грудях хлопця щось стислося, ніби від сильного удару.

Не промовивши й слова, він обережно підвів незнайомку до найближчого стільця і поспішив по воду.

Коли дівчина жадібно випила кілька ковтків і трохи заспокоїлася, Захір тихо запитав:

— Що з вами сталося? На вас хтось напав? Ви дуже погано виглядаєте…

Голос дівчини тремтів.

— Я… я прийшла забрати свої речі… Ми з чоловіком кілька днів ішли до вашого міста… до якоїсь Лейли… Але коли ми підійшли до її палацу…

Вона ковтнула повітря, намагаючись стримати сльози.

— Я побачила одну людину… Боже… Ви навіть не уявляєте… У нього світилися очі…

Потім я втекла… Від утоми впала, порвала сукню… Забігла до якогось бару, попросила води, а мені дали якусь каламутну рідину… Наче іржаву воду… Я втекла звідти… У вас дуже вузькі вулиці… Люди якісь дивні… Ніхто навіть не хотів мене пропустити… А ці верблюди…

Дівчина нервово стиснула край сукні.

— А той хлопець на складі… Він був дуже дивний… Скажіть… Що відбувається у вашому місті? Я просто хочу зрозуміти, як мені повернутися додому… Мій чоловік, мабуть, уже шукає мене… Господи… Якщо він мене знайде…

Вона більше не змогла стримуватися, і по щоках знову покотилися сльози.

Захір кілька секунд мовчав, а тоді м’яко запитав:

— Як вас звати?

— Жанелі… Мене звати Жанелі Гортарес…

Захір відкрив один із ящиків, знайшов її речі й простягнув їх дівчині.

— Ось, тримайте.

Потім трохи усміхнувся.

— А речі вашого чоловіка… усе ж залиште. Навряд чи вони йому тепер знадобляться.

Жанелі здивовано підняла очі.

— Щодо того, що він вас шукатиме… чесно кажучи, сумніваюся. Найімовірніше, він уже віддав усе, що мав… і навіть не пам’ятає про вас.

Щодо води… мабуть, у тому барі просто зламалася система очищення.

Він на мить замовк, а тоді додав:

— І ще… навколо міста на тисячі кілометрів простягається пустеля. Виїхати звідси можна хіба що з караваном на верблюдах… та й то, якщо добре заплатити провідникові.

Він співчутливо зітхнув.

— Схоже, ви тут надовго.

Але не хвилюйтеся. Ось адреси, де можна винайняти житло.

Жанелі обережно взяла аркуш.

— Дуже вам дякую…

Вона вже майже вийшла, але раптом обернулася.

— А ви так і не представилися…

Захір усміхнувся й ляснув себе долонею по лобі.

— Точно! Захір. Мене звати Захір.

На обличчі дівчини вперше за весь цей день з’явилася щира усмішка.

— Дуже приємно познайомитися, Захіре.

Вона вже хотіла піти, як раптом двері з гуркотом розчинилися.

До приміщення, нічого не помічаючи навколо, влетіла Нура.

Не звертаючи ні на кого уваги, вона кинулася просто до Захіра й так міцно обійняла його, що той ледь устояв на ногах.

Жанелі тихенько усміхнулася.

Похитавши головою, вона безшумно вийшла надвір.

Попереду на неї чекало зовсім нове життя.

Нура із захопленням озирнулася.

Перед нею простягався величезний склад. Високі стелажі від підлоги до самої стелі були щільно заставлені коробками, контейнерами та мішками з речами. На кожному контейнері чорним маркером були написані прізвища власників і дата прийому — про всяк випадок, якщо хтось, як сьогодні, раптом захоче повернутися й забрати своє.

Речі зберігалися тут лише кілька днів. Потім їх або відправляли на утилізацію, або продавали вдруге.

Повітря було важким. У ньому змішалися запах застояного пилу, дешевих парфумів, старої тканини та дерева, що давно не бачило сонця.

— То ось де ти працюєш? — із сяючими від захоплення очима запитала Нура, озираючись навколо.

Захір здивовано подивився на неї.

— Ну так… Я ж тобі розповідав. Та й ти сама була тут разом з Амірою минулих вихідних. Ви ж приходили вибирати одяг. Невже забула?

— А… точно…

Вона ніяково всміхнулася.

— До речі… у тебе не з’явилося нічого нового? Якщо ти не забув, у мами скоро день народження. Я хотіла б придивитися їй якусь гарну прикрасу.

— Добре, підберу щось красиве.

Захір усміхнувся.

— Але зараз тобі краще йти у своїх справах. А ввечері можемо зустрітися біля фонтану на площі.

Раптом усмішка зникла з обличчя Нури.

Вона насторожено подивилася на нього.

— Це через неї?.. Через ту дівчину, що щойно виходила?

Її голос затремтів.

— Це… твоя нова дівчина? Я так і знала… Ти мене більше не любиш…

Настала дивна тиша.

Потім Нура різко підняла голову й подивилася на Захіра так, ніби перед нею стояв не він, а людина, яка втратила розум.

— А-а… я зрозуміла…

Вона сумно всміхнулася.

— Ти досі не можеш відпустити минуле…

Давай я відведу тебе до Лейли. Вона тобі допоможе…

Нура ніжно обійняла його, гладячи по спині, ніби мати заспокоює маленьку дитину, яка щойно впала й забилася.

Але Захір відчув лише холод.

Її руки були крижаними.

У них не було ні краплі тепла.

— Бідний мій… — тихо прошепотіла вона. — Нічого… усе буде добре… ходімо…

Вона взяла його під руку й уже хотіла повести до виходу.

Та Захір різко відсмикнув її руки.

— Досить!

Він майже силоміць вивів Нуру зі складу й зачинив за нею двері.
Притулившись спиною до дверей, Захір заплющив очі, намагаючись заспокоїти шалений стукіт серця.

Запах пилу й старих речей досі стояв у носі, але сильніше за нього пам’яталися ті крижані пальці.

— Що з тобою сталося?.. — тихо прошепотів він.

Глибоко вдихнувши, Захір змусив себе заспокоїтися й повернувся до роботи.

Він уже не впізнавав Нуру.

Де поділася та весела дівчина, яка ще місяць тому жартувала за барною стійкою, сміялася з усього на світі й змушувала сміятися інших?

Тепер вона говорила лише про Лейлу… про минуле… про необхідність усе відпустити.