Глава 7

Захір працював, уважно відбираючи найкращі речі для продажу. Раптом краєм ока він помітив, що брат поводиться якось дивно.

Підійшовши ближче, він завмер.

Ікір тримав у руці шприц і вже готувався зробити собі укол.

— Що ти робиш?! — вигукнув Захір, вихопивши шприц.

Поглянувши всередину, він відчув, як кров похолола.

Це була та сама жовта рідина.

Отрута Варнога.

— Ти хоч розумієш, що це?! Це смертельна отрута! Подивись на мене!

Та Ікір різко штовхнув брата.

Захір не втримався на ногах, упав на підлогу, а шприц вислизнув із рук.

— Ти нічого не розумієш! — майже закричав Ікір. — Усе життя ти варишся у своїх думках. То минуле тебе мучить, то майбутнє лякає… А теперішнього для тебе просто не існує! Єдиний вихід — отрута!

Не вагаючись ні секунди, він увів собі весь вміст шприца.

Минуло кілька секунд.

Ікір лише повільно видихнув, ніби з його плечей упав величезний тягар.

Потім спокійно простягнув руку братові.

— Пробач… Не стримався. Ти не забився?

Захір дивився на нього так, ніби бачив уперше.

— Я… я викличу швидку…

Він уже повернувся до телефону, але Ікір спокійно зупинив його.

— Не треба. Повір, зі мною все гаразд.

— Але… як? Отрута вже мала подіяти! Ти мав би задихатися, втрачати свідомість… Як це можливо?! І Нура вона теж не відчула…..

Ікір лише сумно посміхнувся.

— А що сталося з Нурою?

— Учора її вкусив Варног… І їй було байдуже. Наче нічого не сталося.

Ікір задумливо кивнув.

— Вона просто сильна духом.

Він на хвилину замовк, а тоді тихо продовжив:

— Якщо вимкнути безкінечний потік думок… тіло перестає бути головним. Воно — лише оболонка. Ти набагато більший за нього. Але побачити це тобі заважають образи, страхи, спогади… минуле…

Він лагідно посміхнувся.

— Гаразд… Не буду тобі заважати.

Ікір подивився братові просто у вічі.

І лише на одну мить Захір побачив…

Очі брата спалахнули тим самим дивним світлом.
Таким самим як у тих шанувальників Лейли

Коли Ікір вийшов із кімнати, Захір ще довго сидів нерухомо, намагаючись зрозуміти, що ж із ним відбувається.

Його думки раптово перервав шум дверей, що відчинилися.

До палацу Лейли під нестерпно палючим сонцем повільно підіймалися двоє людей.

Чоловік майже ніс на собі знесилену від спеки жінку.

— Ще трохи… вже майже прийшли… Там табір… Там є вода… їжа… Потерпи…

Вони кілька днів ішли пішки до Карданора.

Останні краплі води закінчилися саме тоді, коли вони здали всі свої речі на вході до міста.

Тепер залишалося лише піднятися до палацу.

Жанелі ледве переставляла ноги.

Одяг повністю прилип до тіла від поту.

Кожен вдих давався дедалі важче.

Перед очима все пливло.

Вона перечепилася.

Ще мить — і впала б, якби Даджир не підхопив її.

— Залиш мене… будь ласка… — ледве прошепотіла вона. — Я більше не можу… Давай хоч трохи перепочинемо…

Та чоловік ніби не чув її.

— Он! Бачиш?! Я вже бачу намети! Ми майже дійшли!

Жанелі підняла очі.

Ніяких наметів вона не бачила.

Їй ставало дедалі важче дивитися на чоловіка.

Ще важче було усвідомлювати, що тепер вона мусить провести поруч із ним цілу вічність.

Заради якоїсь Лейли…

Заради якоїсь богині.

Навіщо?

Вона не хотіла цього шлюбу.

Не любила Даджира.

Та кілька хвилин тому вже віддала все.

Телефон.

Паспорт.

Гроші.

Усе.

Тому дивному хлопцеві, який усміхався біля входу.

Заради чужої ідеї.

Нарешті на обрії з’явився величний палац.

Поряд розкинулося ціле наметове містечко.

Навколо були сотні людей.

Та раптом її погляд зачепився за дивно вдягненого чоловіка.

Він стояв навколішки й молився.

І…

Його очі світилися.

Серце Жанелі пропустило удар.

Усю втому ніби відрізало мечем.

Вона різко вирвала руку з долоні чоловіка й, не озираючись, кинулася назад.

Бігла доти, доки знову не опинилася в місті.

Лише тоді зупинилася.

Обернулася.

За нею ніхто не йшов.

Наче її втечу навіть ніхто не помітив.

Немов усім було байдуже.

Трохи заспокоївшись, вона зайшла до першого-ліпшого бару.

Підійшла до стійки.

— Будь ласка… склянку холодної води…

Барменка уважно подивилася на неї.

І раптом… завмерла.

Майже на хвилину.

Потім широко усміхнулася.

— Ласкаво просимо додому!

Зараз принесу.

Вона поставила перед Жанелі склянку з дивною жовтуватою рідиною.

— Ні… ви не зрозуміли… Мені потрібна вода.

Жінка здивовано нахилила голову.

— А це що, по-вашому?

Вона зробила ковток із тієї самої склянки.

— Ммм… смакота.

Освіжає.

Після цього… долила ще тієї ж рідини.

Жанелі відчула, як по спині пробіг холод.

Не сказавши ні слова, вона вискочила надвір.

Побігла до пункту, де залишила свої речі.

Різко відчинила двері.

Назустріч їй вийшов той самий хлопець.

— Здавайте свої речі, — спокійно промовив він. — Потім підіймайтеся вулицею до самого виходу з міста. Там починається пустеля. Ідіть прямо — і потрапите додому.

Жанелі розгублено похитала головою.

— Ні… ви не зрозуміли… Я прийшла забрати свої речі.

Хлопець завмер.

Наче хтось натиснув у ньому невидиму кнопку.

Минуло кілька секунд.

Потім він рівним, абсолютно беземоційним голосом відповів:

— Неможливо повернути те, від чого ви вже відмовилися.

Будь ласка… здавайте свої речі.

Я проведу вас.

Його очі були порожні.

У них не було ні життя…

Ні співчуття.

Він повторював завчені фрази так, ніби був не людиною…

А машиною.

Жанелі більше не змогла стримуватися.

Сльози самі покотилися її щоками.

Та хлопець лише байдуже знизав плечима й повернувся до своєї роботи.

А вона, тремтячими руками відчинивши двері…