Глава 5

Сонце стояло високо над Карданором.

Пальми та екзотичні дерева ліниво погойдувалися під гарячим вітром, а різнокольорові птахи зустрічали новий день дивними співами.

Місто давно прокинулося.

Хтось поспішав на роботу.

Хтось вів дітей до школи.

Хтось спускався на базар за продуктами.

Майже кожен ніс із собою флягу з водою — у таку спеку зневоднення могло настати вже за кілька годин.

Обливаючись потом, Захір вантажив коробки з речами до старої вантажівки, коли до нього підбіг Ікір.

У руках він тримав загорнутий сувій.

— Віднеси це Лейлі.

Захір завмер.

На мить навіть перестав дихати.

Він зовсім не очікував, що йому доведеться наблизитися до тієї, яка забрала в нього найдорожче.

Неохоче взявши сувій, він рушив угору вулицею.

Карданор жив своїм життям.

Місто сміялося.

Молилося.

Співало.

Повз нього проходили торговці, що вели верблюдів до річки попити води.

Діти, захоплені своїми іграми, носилися вулицями так, ніби весь світ належав лише їм.

Було вже близько полудня.

У багатьох будинках сім’ї збиралися за столом, їли плов із бараниною або популярний суп карсак.

Інші ж ховалися від спеки в прохолоді кам’яних осель.

Незабаром Захір залишив місто.

Попереду простягалася пустеля.

Сонце безжально пекло.

Пісок обпікав ноги навіть крізь взуття.

Закривши обличчя тканиною, він ішов уперед, поки на горизонті не з’явилося ціле наметове містечко.

Саме тут жили ті, хто приходив до Лейли.

Саму Лейлу ніхто ніколи не бачив.

Її накази приходили просто в голови її послідовників.

Одним вона веліла перевозити кістки зі спогадами до осуаріїв.

Іншим — відвозити глиняні посудини з попілом  тих людей, які вирішили зникнути без сліду.

Посеред пустелі височів великий двоповерховий будинок у східному стилі.

Навколо нього стояли десятки наметів.

Люди сиділи на килимах, їли, розмовляли.

Поруч відпочивали верблюди.

Тут були старі.

Були хворі.

Були діти.

«Навіщо ви тягнете їх сюди?» — подумав Захір.

«У них же все життя попереду…»

Він піднявся сходами й відчинив двері.

Його відразу огорнула прохолода.

Та за мить він завмер від подиву.

Усередині нікого не було.

Зовсім нікого.

Не було навіть другого поверху.

Лише голі стіни.

Величезний порожній простір.

І висока стеля.

Зовні будинок здавався палацом.

Усередині ж нагадував монашу келію.

Біля головної стіни Захір раптом зупинився.

Його очі округлилися.

На стіні висів величезний портрет.

На багряно-червоному тлі, схожому на розпечену лаву, була зображена жінка.

Її обличчя приховувала тканина, вкрита символами стародавніх молитов.

Навколо голови сяяв металевий німб, вкритий дивними цифрами та знаками.

Її волосся прикрашали дорогоцінні камені.

До німба були прикріплені пера невідомого птаха.

Очі дивилися просто в душу.

Ліве око закривав дивний механічний пристрій.

Від портрета виходила дивна вібрація.

У повітрі звучала медитативна музика.

Наче тисячі голосів одночасно співали одну нескінченну ноту.

Захіра охопив жах.

— Невже люди поклоняються… портрету?

Раптом пролунав голос.

— Поклади сувій на платформу.

Захір здригнувся.

Голос лунав просто зі стіни.

Тремтячими руками він виконав наказ.

А потім майже вибіг із будинку.

Лише опинившись у пустелі, він зміг нормально вдихнути.

Повернувшись на склад, Захір почав розбирати речі, які залишали люди, що приходили до Лейли.

Серед одягу, прикрас і особистих речей він натрапив на маленьку скляну пляшечку.

Усередині переливалася золота рідина.

Відкоркувавши її, він обережно понюхав вміст.

Запах був дивним.

Квітковим.

Дуже знайомим.

Настільки знайомим, що в грудях щось стиснулося.

Але згадати, де він його відчував раніше, не зміг.

Захір сховав пляшечку до рюкзака.

«Джавар точно знатиме».

Незабаром він уже стояв біля дверей університетської лабораторії.

Усередині серед колб і реторт працював чоловік років п’ятдесяти в білому халаті.

— Привіт, Джаваре!

Хімік підняв голову і посміхнувся.

— Захір! Які люди! Давно тебе не бачив.

— Слухай, допоможи дещо з’ясувати.

Він простягнув пляшечку.

— Знайшов сьогодні серед речей.

Можеш визначити, що це?

Джавар взяв посудину.

І раптом його усмішка зникла.

Обличчя різко зблідло.

Він швидко закрив пляшечку й сховав її до кишені халата.

— Дякую, що приніс.

— То що це?

— Дуже небезпечна річ.

Його голос став сухим і напруженим.

— Сподіваюся, ти не пив її?

— Ні…

— Добре.

Він подивився Захірові просто в очі.

— Бо це отрута.

Дуже сильна отрута.

Здатна вбити людину за лічені хвилини.

У лабораторії запанувала тиша.

— У мене багато роботи.

Можеш іти.

Захір здивовано дивився на друга.

Раніше Джавар завжди радів його візитам.

Запрошував ставити досліди.

Разом вони влаштовували справжній хімічний хаос.

А тепер він буквально виставив його за двері.

Вийшовши на вулицю, Захір повільно рушив додому.

У голові крутилися десятки запитань.

Дивний портрет.

Варног.

Золота рідина.

Реакція Джавара.

І знову жодної відповіді.

Лише нові загадки.

Тієї ночі він знову не зміг заснути.

Годинник давно перевалив за четверту ранку, а Захір усе ще лежав із відкритими очима, дивлячись у темряву і намагаючись зрозуміти, що саме приховує Карданор.