Глава 4

Осуарій П’ятого Виміру був дуже схожий на Шостий. Насправді таких осуаріїв існувало десять, і кожен із них мав своє призначення.

Одягнувши спеціальні амулети, Захір і Нура повільно йшли довгими прохолодними коридорами.

По обидва боки тягнулися нескінченні стіни з кісток минулого.

Вони шепотіли.

Говорили десятками мов.

Плакали.

Сміялися.

Співали стародавні пісні.

Захір прислухався до цього багатоголосого шуму й раптом здивовано сказав:

— Дивно… Чому цього разу їхні голоси на мене не діють?

Нура усміхнулася.

— Амулети.

Вона торкнулася підвіски на своїй шиї.

— Вони захищають розум від впливу спогадів.

Дівчина раптом нахмурилася.

— Зачекай… А тобі хіба не видали амулет у Шостому Осуарії?

— Ні.

— І навіть браслет із мантрою?

— Теж ні.

Нура зупинилася.

Кілька секунд вона мовчала.

— Це дивно… Дуже дивно.

В її голосі промайнула тривога.

— Я обов’язково з’ясую, чому так сталося.

Вони рушили далі.

Осуарій був єдиним місцем у Карданорі, куди ніколи не проникало сонце.

Тут панувала вічна прохолода і напівтемрява.

Раптом Нура зупинилася.

— Ти хотів побачити, чим я займаюся?

Вона вказала вперед.

Біля стіни стояла постать.

Чи то людина.

Чи то дух.

Її очі світилися спогадами.

У зіницях миготіли чужі життя, ніби сотні маленьких дзеркал.

— Дивись.

Нура зняла чотки з шиї й поклала руку на стіну, до якої був прив’язаний дух.

Потім почала повільно перебирати намистини.

Її голос луною покотився коридором:

— Ала кена ле-голо…
Ала кена демансеро…
Ала кена ле-голо…
Ала кена малакендез…

Світло навколо духа почало наростати.

Воно ставало дедалі яскравішим.

Поки раптом постать не спалахнула білим сяйвом.

За мить від неї залишився лише попіл.

Захір здивовано видихнув.

— Ого…

Він похитав головою.

— Стільки років пропрацював в осуарії, але такого ще не бачив.

Нура усміхнулася.

— Шостий Осуарій належить тим, хто віддав усе Лейлі.

— А цей?

— Цей для тих, хто помер, але не зміг відпустити своє життя. Вони блукають між світами, доки не знайдуть спокій.

Після побаченого Захіру страшенно захотілося випити.

Увечері вони вирушили до бару, де на них уже чекав Ікір.

Вони сиділи разом, сміялися, згадували дитинство і відзначали повернення Захіра.

І все ж його не полишало дивне відчуття.

Наче щось змінилося.

Наче всі були поруч.

Говорили.

Сміялися.

Жартували.

Але водночас ніби лише вдавали це.

Наче грали ролі.

«Щось тут не так…» — подумав він.

Та швидко відігнав ці думки.

Можливо, це просто наслідки років, проведених в осуарії.

Коли бар почав зачинятися, Захір вирішив провести Нуру додому.

По дорозі вони спустилися до річки.

Над водою здіймалася прохолодна імла.

Зорі відбивалися в темній течії.

Вони сіли на березі.

— Ну як ти після сьогоднішньої подорожі? — запитала Нура.

— Якщо чесно, досі в шоці.

Дівчина усміхнулася.

— А ким ти тепер працюєш?

— Контрабандистом спогадів.

— Серйозно?

— Забираю речі людей, які йдуть до Лейли. Потім перепродую їх.

Нура тяжко зітхнула.

— Це не набагато краще за осуарій…

Вона уважно подивилася на нього.

У його очах жила ціла прірва спогадів.

— Ти досі живеш минулим?

— Авжеж.

Захір усміхнувся сумною усмішкою.

— Якби ти знала, як сильно я хочу повернутися в ті дні…

Коли прибігав додому після школи, а на столі стояв мамин гуляш.

Коли ми з тобою тікали шукати пригоди.

Коли я вперше зустрів Даніру…

Він замовк.

— Як думаєш… де вона зараз?

Нура довго дивилася на річку.

— У П’ятому Осуарії я її не відчувала.

Серед тих, хто світиться, теж не бачила.

Вона сумно опустила погляд.

— Мені здається… вона повністю перетворилася на пісок минулого.

Довгий час вони мовчали.

Слухаючи шум води.

Насолоджуючись прохолодою нічної річки.

Раптом із темряви долинули крики:

— Тягни сильніше!

— Обережно!

— Пащу йому перев’яжіть!

— Та тримайте ж його!

На берег вибігли рибалки.

Вони волокли величезного варнога, який відчайдушно виривався.

Захір миттєво підскочив.

— Гей!

— Що ви робите?!

— Відпустіть його!

Він кинувся вперед.

Варноги вважалися священними тваринами.

Але щойно він наблизився, знайоме відчуття смерті знову стиснуло його серце.

«Ні… Не може бути…»

Він спробував вирвати ящера з рук рибалок.

Та його грубо відштовхнули.

Захір упав на пісок.

Нура підбігла і допомогла йому підвестися.

— Ходімо звідси.

Вона міцно взяла його під руку.

Біля свого будинку Нура зупинилася.

Між ними запанувала тиша.

Минула хвилина.

Потім друга.

Захір дивився їй в очі.

І раптом відчув дивне тепло в грудях.

Наче на мить зникли біль, страх і спогади.

Він повільно нахилився ближче.

Майже торкнувся її обличчя.

І саме в цей момент двері будинку відчинилися.

На поріг вийшла Аміра.

— А ось ви де!

Вона весело засміялася.

— Дякую, Захіре, що провів Нуру.

— На добраніч! — крикнула Нура вже з порога.

Захір усміхнувся і рушив додому.

Та дорогою його знову переслідували питання.

Навіщо рибалки впіймали варнога?

Чому його ніхто не захистив?

І чому відчуття порожнечі стає дедалі сильнішим?

Коли він проходив повз площу з фонтаном, його хтось покликав.

На лавці сидів Хавіт — Мертвий Мрійник.

У червоній сорочці, чорній жилетці, блискучих туфлях і старому капелюсі він більше нагадував мандрівного цигана, ніж звичайного мешканця Карданора.

— Закурити є?

Захір простягнув сигарету.

Хавіт зробив глибоку затяжку.