Глава 3

Після роботи Захір не міг не навідати свою доньку.

Вона пішла надто рано. Надто тихо. Для більшості людей її смерть була лише ще однією сумною історією. Але тільки не для нього і Даніри.

Каріла…

Їхній маленький промінчик світла.

Одного дня це світло просто згасло.

Саме тоді щось зламалося всередині Захіра.

Даніра трималася довго.

Довше, ніж будь-хто міг би витримати.

Спочатку вона намагалася жити далі — так, як живуть люди, які ще вірять, що біль можна пережити. Але в Карданорі навіть горе не залишається всередині людини. Воно відбивається від скель, повертається луною і стає дедалі сильнішим, поки не перетворюється на нестерпний тягар.

Одного ранку Даніра просто пішла.

Без криків.

Без прощання.

Без сліз.

Вона сама прийшла до Лейли.

Кажуть, що такими стають не слабкі люди. Такими стають ті, хто більше не може нести своє минуле.

Вона довго стояла перед Лейлою.

А потім віддала все.

Ім’я.

Пам’ять.

Любов.

Біль.

Навіть обличчя власної доньки — останнє, що залишалося в її серці.

Лейла не забирала силою.

Вона просто приймала.

Після цього Даніру більше ніхто не бачив.

Іноді в натовпі з’являлася жінка у блакитному одязі зі світлом в очах.

І ніхто вже не міг сказати напевно — це Даніра чи лише те, що від неї залишилося.

Після цього в родині Захіра почався справжній апокаліпсис.

Батько почав пити.

Мати не витримала горя і пішла слідом за Данірою.

Серце батька не витримало. Через місяць після зникнення дружини він помер.

Так Захір та Ікір залишилися зовсім самі.

Ікір влаштувався працювати на Лейлу.

А Захір добровольцем вирушив до Костниці Шостого Виміру.

Він думав, що витримає.

Багато хто казав:

— Віддай усе Лейлі. Стане легше. Навіщо страждати? Життя й без того важке.

Але в нього було те, чого, мабуть, не було ні в кого.

Маленький тліючий вогник.

Ледь помітний.

Але достатньо яскравий, щоб освітити шлях у темряві.

Що залишається від людини, коли вона віддає все?

Порожнеча?

Чи може вона після цього думати, любити, мріяти?

Захір не знав.

І знати не хотів.

Коли він бачив безликих зі світлом у очах, то відчував смерть у всіх її проявах.

Того вечора він сидів у старому барі.

Навколо лунали голоси, бряжчав посуд, пахло курильницями, пилом і алкоголем.

Від кількох кухлів пива голова почала важчати.

Захір дивився в темну рідину й думав.

«Я мислю — отже існую…»

Хто це сказав?

Він уже не пам’ятав.

Спека, шум і втома зробили своє.

Невдовзі він заснув прямо за столом.

Крізь сон він відчув, як хтось трясе його за плече.

— Прокидайся. Ми зачиняємося.

Захір різко підвів голову.

Перед ним стояла жінка років сорока семи.

На ній була дивна сукня в постапокаліптичному стилі з рваними вставками та безліччю намист на шиї.

Вона уважно подивилася на нього.

А потім раптом усміхнулася.

— Захір?! Це справді ти?!

Парень здивовано кліпнув.

— Аміра?

Перед ним стояла стара подруга їхньої родини.

Господиня бару.

І мати Нури.

— Якими долями? Назавжди повернувся чи лише у відпустку?

Вона сіла навпроти.

— Розкажи, як там в осуарії. Уявляю, через що ти пройшов.

Захір похитав головою.

— Краще туди нікому не потрапляти. Крім болю і зруйнованих життів там нічого немає.

Аміра сумно подивилася на нього.

— Ти дуже змінився…

Потім усміхнулася.

— Пам’ятаєш, як ви з Нурою в дитинстві тікали до річки? А ми з твоєю мамою ганяли вас додому?

Захір засміявся.

— А ще пам’ятаєш, як ви втекли шукати загублене стародавнє місто?

— Звісно! — розсміявся Захир.
— Пів міста тоді вирушило вас шукати!
 І знайшли вас  голодними та подряпаними.
— А як ви крали яйця варногів?

Захір уже не міг стримати сміх.

— Але ж вони були смачні!

— А потім продали два ящики й підняли на вуха весь Карданор!

Він показав на вазу зі скляними синіми квітами.

— А ці ще стоять?

— Стоять.

Ці квіти він колись купив на ті самі гроші і подарував матері та Амірі.

Посмішка згасла.

Він згадав, як батько в нападі п’яного гніву розбив їхній екземпляр.

— А як Нура? — тихо запитав він.

— Чудово. Вона стала провідницею душ.

— Провідницею душ?

— Саме так, — пролунав знайомий голос.

Захір обернувся.

У дверях стояла Нура.
Вона майже не змінилася.

Її образ нагадував водночас шаманку і художницю.

Довга спідниця.

Легкий топ.

Розписані символами руки.

Намиста на шиї.

Браслет із написом:

«ALA-KENA LE-GOLO».

Вона підійшла й міцно обійняла його.

— Рада тебе бачити, старий друже.

Потім сіла поруч.

— Якщо я бачу душу, яка застрягла біля спогаду, я читаю цю мантру і допомагаю їй піти далі.

Вона усміхнулася.

— До речі, Захіре. Хочеш завтра відвідати наш Осуарій П’ятого Виміру?

— З радістю.

Вони ще говорили, коли до столика підійшов чоловік зі світними очима.

— Акана пада?

Захір завмер.

Знову це відчуття.

Холод.

Смерть.

Порожнеча.

Але Аміра лише махнула рукою.

— Не хвилюйся. Він просто просить рахунок.

Коли клієнт пішов, зал раптом оглушив могутній храп.

Аміра тяжко зітхнула.

— Ех… знову Хавіт напився.

Вона подивилася на сплячого чоловіка.

— Хороша людина. Але мертвий мрійник.

— Чому?

— Його мрії покинули його того дня, коли дружина добровільно віддала себе Лейлі.

Незабаром бар зачинився.

А Захір і Нура ще довго йшли нічними вулицями Карданора, розмовляючи про минуле, про душі та про те, що навіть найтемніша ніч колись закінчується.