Глава 2

Захір прокинувся з криком від кошмару. У кімнату вбіг Ікір. Він глянув на брата і тихо сказав:

— Не слід було тобі туди їхати…

— Ти як? — додав він, сідаючи поруч і наливаючи води з глечика.

Захір випив склянку, важко дихаючи. Потім почав говорити:

— Ох, брате… краще взагалі нікому туди не потрапляти. Так, я знаю, там лише спогади… але, чорт забирай… одного разу опинившись там, ти вже не розумієш, де твоє справжнє життя.

Осуарій Шостого виміру не був схожий ні на кладовище, ні на храм.

Це був нескінченний лабіринт печер, що тягнувся кудись за межі світу. У його стінах були замуровані мільйони кісток минулого, але найстрашнішим було не це.

Кожна кістка пам’ятала.

Достатньо було доторкнутися — і перед очима спалахували уривки чужого життя: перший поцілунок, остання молитва, народження дитини, смерть друга, зрада, щастя і відчай.

Повітря тут було наповнене голосами.

Не справжніми голосами, а луною спогадів.

Інколи Захіру здавалося, що він чує тисячі людей одночасно. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось кликав матір. Хтось благав про прощення.

День за днем він ходив серед цих кістяних галерей, збираючи втрачені спогади і допомагаючи душам знайти спокій.

Але поступово чужі життя почали змішуватися з його власним.

Він уже не розумів, які спогади належать йому, а які були вкрадені у мертвих.

Інколи він прокидався серед ночі від голосів, що шепотіли, благали, кликали…

Інколи плакав за дітьми, яких ніколи не бачив.

А інколи бачив Даніру серед нескінченних коридорів осуарію і біг до неї крізь темряву — щоб за мить зрозуміти, що це лише чергове відлуння чужої пам’яті.

Саме тоді Захір зрозумів: ще трохи — і він залишиться там назавжди.

Сонце знову яскраво світило, а спека була такою сильною, що бруківка на площі ніби плавилася.

Ікір пішов у штаб, щоб вибити братові більш спокійну роботу. Так,Ікір  працював на Лейлу. Так, щодня він зустрічав мільйони паломників і людей, які прагнули позбутися свого минулого — наче воно було стелею пастки, що повільно опускалася все нижче, прагнучи розчавити людину.

Лейла жила між світами — між людським і світом думок, болю та страждання.

Ті, хто виходили від неї, були вбрані в блакитні одежі, а їхні очі світилися дивним, неприродним світлом. Але ким вони були тепер — людьми чи чимось іншим, що дивиться крізь їхні очі?

Як правило, поселення Лейли жили окремо від звичайних міст. Це були громади безликих. Вони ходили серед людей, і достатньо було одного їхнього погляду, щоб ти вже не міг відмовитися. І ось ти йдеш за ними — і опиняєшся перед Лейлою. Вона піднімає руку — і в тебе більше немає минулого. Є лише теперішнє. І є вона.

Багато хто сторонився їх. Їх називали сектою. А Лейлу навіть хотіли вигнати — щоб молодь не потрапляла до цього культу через нерозділене кохання чи будь-яку іншу дрібницю.

Ікір вибив місце для брата.

Відтепер Захір став контрабандистом спогадів.

Він мав забирати речі, з якими приходили люди, і продавати їх далі — бо тепер вони їм уже не були потрібні.

Перший робочий день ударив просто в серце.

Маленька дівчинка віддала свого ведмедика.