Глава 1

Місто зустріло його задухою, нескінченними караванами та криками торговців-зазивал. Вузькі вулички звивалися між скелями. Ліворуч, просто в камені, були висічені численні кав’ярні та будинки, а праворуч простягалися золоті піски пустелі й темна стрічка річки.

Підіймаючись вище вулицею, Захір побачив невелику площу з оглядовим майданчиком і величезним фонтаном. Біля нього, як завжди, сиділи жебраки, проводжаючи байдужими поглядами перехожих.

Захір ішов далі й нарешті зупинився біля синіх дверей, не наважуючись їх відчинити.

Його дім знаходився просто в «горлі» скелі. Карданор був містом, висіченим у камені, який удень накопичував жар, а вночі повільно віддавав його назад. Тут будь-який звук луною розносився по печерах і проходах. Плач людей, що йшли до Лейли, шепіт їхніх молитов і благань — усе це чув кожен мешканець міста.

Карданор був гігантським резонатором людського болю.

Нарешті Захір відчинив двері.

Невелике задушливе приміщення тепер нагадувало склеп. Колись у цій вітальні збиралася вся його родина: мама, батько, старший брат Ікір…

І найдорожча з усіх — його кохана Даніра.

Захір сперся на стіну й заплющив очі.

— Де ви тепер?..

Йому здавалося, що їхні душі стали луною серед безкінечних скельних коридорів. Можливо, вони загубилися серед натовпу торговців і мандрівників.

Де вас тепер шукати, загублені часом душі?..

Раптом Захір озирнувся й зрозумів, що тут хтось живе.

І він мав рацію.

— Гей ти! Руки за голову!

Він підняв руки й обернувся.

У напівтемряві стояв високий чоловік.

Захір майже одразу здогадався, хто це.

— Не стріляй, я прийшов із миром!

— Захір?..

— Бінго.

Чоловік миттю ввімкнув світло.

Яскравий спалах на мить засліпив його.

— Так, брате. Можеш не сумніватися.

Ікір повільно підійшов ближче. Кілька хвилин він дивився на Захіра так, ніби перед ним стояв привид.

А потім міцно обійняв його і розплакався.

— Та ти чого? — здивовано запитав Захір.

— Я думав, тебе вже немає серед живих…

Він витер очі.

— Після того, як ти добровольцем пішов до осуарію Шостого Виміру… Сам знаєш, наскільки це небезпечно. Я був певен, що вже ніколи тебе не побачу.

Ікір уважно подивився на нього.

— Тебе відпустили чи ти втік?

— Відпустили. Я почав божеволіти.

Захір опустив погляд.

— Уже не можу дивитися на це. Мені їх шкода… Але водночас я розумію, що їм нічим не допоможеш.

— А якби вони звернулися до Лейли…

Захір різко зблід.

— Господи… Люди досі йдуть до неї?

— І не просто йдуть — валять цілими натовпами! Такого я ще ніколи не бачив.

Ікір на мить замовк.

— Знаєш… іноді й сам думаю віддати їй усе.

Потім він усміхнувся й плеснув брата по плечу.

— Та годі про сумне! Роздягайся, проходь. Зараз вечерю приготую. Посидимо, поговоримо… як раніше.

Останні слова впали в серце Захіра важким каменем.

«Як раніше».

Наче для Ікіра все це вже залишилося в минулому.

Тривожні думки почали закрадатися в голову, але Захір швидко відігнав їх.

Ні.

Його брат не міг так вчинити.

Не міг усе віддати Лейлі.

Його карі очі були живими. У них усе ще горіли азарт, радість і вогонь життя, а не той холодний вічний блиск, який Захір бачив у тих, хто вже віддав своє минуле.

Вони вечеряли, розмовляли майже до світанку, а потім розійшлися по своїх кімнатах.

Та Захір довго не міг заснути.

Крізь вікно було видно нічне небо і молодий місяць, що завис над скелями.

Тіло благало про відпочинок, але сон не приходив.

Зрештою він підвівся з ліжка і вийшов на балкон.

Перед ним простяглася нічна пустеля.

Десь удалині перегукувалися верблюди своєю дивною мовою.

А з темряви долинав тихий шум річки.

І над усім цим висів Карданор — місто скель, спогадів і болю, яке ніколи по-справжньому не засинало.