Розділ 20. Останній свідок

Капсула Ніколаса Уомера гула, як перевантажена трансформаторна будка, вібруючи на межі фізичного руйнування. Скрізь каламутне, з'їдене кавернами часу скло я вдивлявся в його обличчя. Воно не було старим у звичному розумінні — воно було забальзамованим самою ідеєю вічного очікування. Час у цьому в'язкому розчині застиг, зберігши гострі риси людини, яка бачила «мідне небо» так само виразно, як я зараз бачив цей проклятий бетонний мішок. Його повіки лихоманково тремтіли, здійснюючи тисячі рухів за секунду, а до скронь, пронизуючи шкіру, тягнулися золоті ниті, що пульсували в такт системному збою.

— Максе, тут магнітні замки на вакуумі! — голос Алекса зірвався на крик, він відчайдушно намагався віддерти сталеву панель, пальці його були в крові. — Якщо я просто вишибу скло, його розірве внутрішнім тиском! Він перетвориться на пил!

— Шукай рубильник декомпресії! Ніколас писав про «частоту дисонансу», пам'ятаєш? У кресленнях Блекволла був указаний аварійний клапан для екстреного очищення системи!

«Калібровані» тим часом невблаганно стискали кільце. Вони не кричали, не погрожували, не віддавали команд. У їхньому мовчанні було щось набагато моторошніше — абсолютна порожнеча виконавців. Вони йшли синхронно, як деталі єдиного поршня. Я скинув револьвер, відчуваючи, як спітніла долоня ковзає по рукояті, і всадив дві кулі в груди найближчому. Той навіть не похитнувся — просто продовжив свій механічний рух, поки третя куля не роздробила йому колінний суглоб. Він упав, але його руки продовжували шкребти по підлозі, намагаючись дістатися до нас.

Я стрибнув до тильного боку узвишшя. Там, у переплетенні мідних трубок, покритих інеєм, і скляних ізоляторів, я знайшов магістральний кабель. Він був завтовшки з чоловіче зап'ястя й вібрував так люто, що в мене почали нити ясна, а пломби в зубах, здавалося, ось-ось лопнуть.

— Алексе, прикрий! Зараз впаде! — я заніс важку кувалду над головою.

— Стій! Знайшов! — Алекс навалився на іржавий важіль усім вагою свого тіла. — Якщо ми просто обрубаємо струм, місто засліпне, але Ніколас залишиться запертим у петлі вічного кошмару без виходу! Потрібно спочатку стравити ефір!

Раздався протяжний, нелюдський, тужливий свист. З клапанів під тиском вирвалася густа біла пара, яка миттєво заповнила зал запахом озону й паленого старого паперу. Синє світло в «Точці Зеро» змінилося тривожним, отруйно-червоним миготінням. По всьому підземеллю завили сирени, але їхній звук був модульованим — це були не гудки, а синтезовані, посилені в тисячі разів крики болю самої системи, що втрачає свої нервові закінчення.

Я вдарив кувалдою по головному розподільнику. Один раз. Другий. Іскри бризнули мені в обличчя, жалячи шкіру, як рій розлючених ос. На третій удар гартована мідь нарешті піддалася.

БА-БАХ!

Спалах був такої неймовірної сили, що я на кілька секунд повністю засліп, провалившись у білу безодню. Енергія, яка десятиліттями, крапля за краплею, висмоктувалася з мозку Ніколаса Уомера, вирвалася на волю єдиним імпульсом. Я фізично відчув, як по моїх власних нервових закінченнях пройшов колосальний розряд, випалюючи залишки страху й залишаючи після себе тільки кристальну, крижану порожнечу.

Гул у вухах миттєво змінився абсолютною, вакуумною тишею. «Калібровані» завмерли на півкроці, перетворившись на безглузді, зламані ляльки. Ультрамаринове світло в їхніх очницях повільно згасло, залишивши лише порожні білки.

Скло центральної капсули з жалібним дзвіном тріснуло по діагоналі. Синюватий розчин хлинув на кам'яну підлогу, змішуючись із брудом колектора й кров'ю на руках Алекса. Він підхопив падаюче, обм'якле тіло свого предка. Ніколас був неймовірно легким, майже невагомим, як висохлий птах, загорнутий у зітліле полотно.

Розчин витікав повільно, з неохочим, важким булькотінням. Немов сама біомеханічна система не хотіла відпускати свою останню, найціннішу здобич, утримувану в надрах «Точки Зеро» півтора століття.

Золоті найтонші ниті одна за одною виходили зі скронь Ніколаса. Кожна голка, що від'єднувалася, супроводжувалася тихим, глибоким металевим дзвоном — ніби десь далеко в товщі підземних арок обривалися гігантські, перетягнуті струни.

Потім сталося дивне.

Ниті не просто відпали чи обірвалися. Вони почали... розсипатися. Не іскрами й не попелом. Вони розпадалися на крихітні, сліпучо сяючі фізичні образи.

Над каламутним склом розкритої капсули спалахнув перший спогад, що вирвався на волю.

Хлопчик років десяти біг залитою гарячим сонцем величезною площею. Тією самою площею, де сьогодні стояла похмура сіра Ратуша Консорціуму. Але жодної Ратуші там не було. Замість неї до неба височів величезний ажурний скляний павільйон, що переливався всіма кольорами веселки. Білою кам'яною бруківкою неквапливо й безшумно котився витончений електричний трамвай — без звичних нам дротів і штанг. У чисте блакитне небо піднімалися легкі мідні аеростати з декоративними прапорами. Люди навколо сміялися. Ніхто нікуди не поспішав, ніхто не озирався на людей у білих халатах.

Картина почала здригатися й розтанула в повітрі. Слідом за нею вирвалася й розпустилася нова.

Високі різьблені шпилі. Мідні купола соборів, що блищали на сонці. Сліпучо-білі фасади будівель. Різьблені фонтани, що викидали вгору снопи водяного пилу.

Місто. Справжнє. Те саме. Те, яке було поховане й засипане мільйонами тонн глини та брехні.