Розділ 19. Механічне серце

За Залом утрачених імен тунель почав круто й повільно йти вниз, занурюючи нас у сиру, прохолодну глибину. Гул ставав усе гучнішим, наростав з кожним кроком. Тепер він уже не просто відчувався перетинками чи гулом у вухах. Він бився прямо в грудині. Ритмічно. Розмірено. Безпощадно. Немов десь попереду, у найглибших надрах землі, невтомно працювало гігантське чавунне серце.

Через кілька хвилин душний прохід несподівано закінчився. Ми вийшли на вузький, огороджений іржавими перилами металевий балкон, що нависав над велетенською шахтою, яка йшла в темряву. І одночасно зупинилися. Жоден із нас не зміг зробити наступний крок — ноги ніби налилися свинцем.

Під нами, у просторі завбільшки з цілий міський квартал, рухалася машина. Ні, просто «машиною» назвати це рукотворне чудовисько було неможливо. Це був гігантський механічний Левіафан. Тисячі мідних коліс, спиць і зубчастих передач. Десятки величезних маховиків, кожен заввишки з триповерховий будинок. Колони важких хромованих поршнів, що із шипінням входили у свої гнізда. Обертові гіроскопічні кільця й безкінечні ланцюгові приводи.

І все це велетенське нагромадження металу рухалося зі страшною, неприродною плавністю, практично безшумно. Тільки глибокий, інфрачервоний ритм проходив крізь камінь стін і підошви наших чобіт:

БУМ. БУМ. БУМ.

Ніби дійсно билося приховане під землею серце титана.

Від кожної скляної капсули «Хранителів», що мала місце в комплексі, сюди, до центру шахти, спускалися найтонші, виті сріблясті кабелі. Вони сходилися в прозорих, витягнутих циліндрах із броньованого скла. Усередині циліндрів повільно переливалася й вирувала густа речовина, схожа одночасно на ртуть, рідкий перламутр і концентроване світло.

Іноді всередині цієї рідини яскравими, хворобливими спалахами виникали чіткі зображення: Дитяча сонячна кімната з білими шторами. Стара кам'яна церква на пагорбі. Молода жінка в ситцевій сукні біля відчиненого вікна. Перший пухнастий сніг на бруківці. Шумне, веселе весілля. Світле обличчя матері, яка схилилася над колискою.

Усе це зникало буквально через секунду, розчиняючись без залишку. Немов сама людська пам'ять, вичавлена до краплі, перетворювалася тут на чистий потік паливної енергії.

— Вони... не передають електрику... — з жахом прошепотів Алекс, судомно вчепившись у холодні перила балкона.

Я не міг відвести погляд від цього кошмарного видовища.

— Ні. Вони передають спогади. Витягують їх, як руду.

Кожний прозорий циліндр входив у основу величезного мідного барабана. На його дзеркальній поверхні безперервно оберталися тисячі латунних дисків. Їх покривали незліченні дрібні отвори й штифти — точно такі ж, як на старих музичних шкатулках чи органах. Тільки кожен такий диск був розміром із вантажний автомобіль.

Коли барабан повертався, сріблястий потік людських почуттів і образів проходив крізь нього. На виході із системи рідина ставала абсолютно прозорою, мертвою й водянистою. Без жодного спалаху. Без жодного образу. Без жодної крихти пам'яті.

— Господи... — Алекс став блідий настільки, що був схожим на гіпсову маску. — Вони фільтрують людське життя... Стирають його.

— Не просто фільтрують, — я похитав головою, відчуваючи, як у роті з'являється гіркий присмак металевого гару. — Вони його переписують. Вони створюють із нього чисте, нейтральне полотно.

Далі, за барабанами, у глибині шахти височіли чотири гігантських резонатори. Кожен із них був вищим за десятиповерховий будинок. Мідні багатошарові спіралі йшли від них високо вгору, впиваючись у кам'яне склепіння й гублячись у товщі породи.

Я миттєво згадав пам'ятник на центральній площі міста — той самий грандіозний гранітний шпиль із бронзовим кільцем на вершині, біля якого любили гуляти містяни. Тепер усе зійшлося. Це був не пам'ятник славі чи архітектурі. Це була маскувальна антена.

— Бачиш верхні кільця? — я вказав рукою в темряву склепінь.

— Так...

— Вони працюють як гігантський несучий передавач. Вичавлена пам'ять проходить крізь серце цієї машини, очищається, переналаштовується й перетворюється на стійкий частотний сигнал. А потім цей сигнал цілодобово накриває все місто. Кожну квартиру. Кожну вулицю. Кожну дитячу колиску. Кожну людину. Він заглушає справжні спогади й навіює їм потрібну картинку.

У цей момент один зі скляних циліндрів прямо навпроти нашого балкона раптово спалахнув сліпучим бірюзовим світлом. Усередині ртутного потоку виникло людське обличчя. Зовсім виразно. Настільки близько, що здавалося, можна торкнутися. Молода жінка з темним розпатланим волоссям і глибокими, повними сліз очима.

Вона дивилася прямо на нас крізь товщу скла. Її губи здригнулися, і вона абсолютно беззвучно, але чітко вимовила:

— Пам'ятайте...

Після чого її зображення з тихим тріском розсипалося срібним згасаючим пилом.

У наступну ж секунду велетенська машина під нами збилася й різко змінила свій звичний ритм.

БУМ. БУМ. ... БУМ!

Останній, нищівний удар виявився настільки сильним, що металева конструкція балкона під нашими ногами здригнулася, а зі склепінь шахти посипався гравій. По величезних мідних кільцях резонаторів із тріском пробігли гіллясті сині блискавки, осяявши простір навколо мертвим фосфорним світлом.