Розділ 18. Артерії старого світу

Ми вийшли в передсвітанкові сутінки. Місто затаїлося, сковане важким, вогким заціпенінням перед неминучою бурею. Повітря здавалося наелектризованим, а поодинокі ліхтарі миготіли в унісон із наростаючою тривогою в моїх грудях.

Наш шлях пролягав назад до лісової гілки метро. Була спокуса пробратися до латунної капсули через лісову хащу — це найкоротший шлях, пряма стріла в «Точку Зеро». Але професійне чуття, виточене роками стеження, волало про небезпеку: Консультант не дурний, і засідка біля виходу з тунелю була б його найлогічнішим кроком. Другий варіант виглядав менш естетично, зате значно надійніше. Ми вирішили використати старі каналізаційні колектори. Це довше, брудніше й смердючіше, але Консорціум рідко перевіряє закинуті стоки під занедбаною промисловою зоною — вони надто покладаються на чистоту своїх технологічних схем.

— Каналізація то каналізація, — я до хрусту затягнув шнурки на важких армійських черевиках. — У цьому місті вся правда десятиліттями стікала вниз, на саме дно, тож нам там саме місце. Ми просто йдемо за слідом.

Ми спустилися в роззявлену пащу люка за щербатою стіною друкарні. Сморід ударив у ніс миттєво: густа суміш хлорки, вікової гнилі та того самого гострого, металевого присмаку озону, який переслідував нас відтоді, як сталася бійня в Блекволлі. Наші ліхтарі розрізали в'язку, як кисіль, темряву, вихоплюючи слизькі стіни. Придивившись, я здригнувся: вони були складені з тієї самої добротної червоної цегли, що й «засипані» поверхи особняків угорі.

Ми йшли по коліно в мутній, теплій рідині. Тут, на глибині десяти метрів, звичний світ звучав інакше: лютий гул ранкових машин угорі перетворювався на глухе, утробне воркування землі, а мірне капання зі склепінь відстукувало ритм, підозріло схожий на цокання гігантського годинника, що відраховує останні години цієї реальності.

— Максе, подивися на кладку... ліхтар правіше, — Алекс зупинився, важко дихаючи й направивши тремтячий промінь світла на стіну. — Це не сучасний бетон. І навіть не цегла. Це полірований граніт. Ми йдемо не каналізацією.

Він мав рацію. Колектори промислової зони не будували з нуля — їх пробивали варварськи, прямо крізь парадні зали колишніх особняків. Ми проминули величну арку, яка колись була парадним входом до чийогось багатого будинку, а тепер слугувала стоком для токсичних відходів хімзаводу. Консорціум не створював комунікації; він просто паразитував на похованому минулому, використовуючи його архітектурні шедеври як дренажну систему для свого сміття.

— Вони навіть не завдали собі клопоту прибрати скульптури, — прошепотів я, вихоплюючи променем знеголовленого мармурового ангела, що самотньо стирчав із купи будівельного сміття та нечистот. — Просто залили все лайном, стерли пам'ять і забули.

Ми йшли вже хвилин сорок. Або годину. Під землею час перестає існувати як лінійна величина; він стає таким же важким, в'язким і липким, як прохолодна, масляниста вода, що неквапливо сочиться під нашими чоботами.

Іноді мені здавалося, що ми божевільно, безнадійно йдемо по колу. Однакові півкруглі склепіння, що тиснули своєю віковою вагою. Однакові масивні чавунні колони, покриті жирною, чорною кіптявою. Однакова, скрупульозно укладена червона цегла з ледь помітними штампами давно зниклих заводів. Навіть важкі, маслянисті краплі падали зі стелі через абсолютно однакові, точно відміряні проміжки часу, відбиваючи в вухах ритм метронома.

Тільки стрілка армійського компаса в моїй долоні повільно, неприродно оберталася навколо своєї осі, наче збожеволілий флюгер в епіцентрі невидимого шторму.

— Не подобається мені це, Максе, — пробурмотів Алекс, і його голос, відбившись від вогких стін, повернувся до нас спотвореним, тріскучим відлунням.

— Що саме?

— Ми вже двічі проходили повз цього ангела, — він зупинився, нервово поводячи стволом важкого ліхтаря.

Я завмер і теж опустив чобіт у темну рідину. Яскравий сніп світла вихопив із щільної, непроглядної темряви масивну мармурову статую. Без голови. Без обох рук, зрубаних біля самої основи з нелюдською жорстокістю. На її колись білосніжних, а тепер сірих, покритих кіптявою грудях темніла довга, глибока тріщина.

Я придивився, зробивши крок уперед.

Ні. Не тріщина. Напис.

Хтось колись, у поспіху, тремтячою рукою вибив важким зубилом усього два слова. Твердих. Уривчастих.

«НЕ СПИ.»

Я машинально, піддавшись невизначеному імпульсу, провів пальцями по шорсткому каменю. подушечки пальців пронизав дивний, майже електричний шок. Камінь був теплим. Не холодним, як личить мертвій гірській породі на глибині п'ятдесяти метрів під землею. Він був гарячково, пульсуюче теплим. Наче глибоко всередині цієї мармурової плоті з тихим, густим сипом повільно циркулювала справжня кров.

Я різко, з огидою відсмикнув руку, витерши її об плащ.

— Максе... — голос Алекса затремтів і піднявся на октаву вище. — Подивися нагору.

Я підняв ліхтар, направивши вузький промінь до склепінь. Стеля зникала в непроглядній темряві, що дихала морозом. Але тепер, придивившись, я побачив те, чого ми не помічали раніше через сліпучу втому.

Між цегляними арками, переплітаючись у тугі, багатошарові джгути, тягнулися десятки товстих мідних кабелів. Вони були настільки старими, що місцями покрилися густою, смарагдово-зеленою патиною. Однак усередині них... щось безперервно й уперто рухалося.