Розділ 16. Зникнення триває

Я ввалився до друкарні, коли світанок тільки-но почав фарбувати небо в колір старої, потрісканої вапни. Це холодне, хворобливе світло з трудом пробивалося крізь високі, давно не миті вікна, вихоплюючи з щільного напівмороку застиглі остови друкарських пресів — чавунних гігантів із величезними шестірнями, схожих на доісторичних комах, застиглих під час раптового вимирання.

Повітря в приміщенні було важким, майже відчутним на дотик — густий, в'їдливий коктейль із запахів друкарського свинцю, згірклого машинного мастила, сирої штукатурки та застійного, липкого людського страху. У кутку ритмічно й дратівливо капала вода з проіржавілої труби, відраховуючи секунди нашої безпеки, яка вислизала.

Алекс сидів за масивним дубовим верстаком, освітлений єдиною настільною лампою в зеленому абажурі, чий металевий кронштейн ледь помітно деренчав від далекої підземної вібрації. Перед ним лежали розгорнуті карти, які він гарячково, до білизни в кісточках пальців, намагався зіставити з сучасними глянцевими знімками із супутника. За одну цю ніч він ніби постарів на десять років: тіні під очима перетворилися на глибокі провали, висічені втомою, а в темному волоссі біля скронь, здається, помітно додалося жорсткої сивини.

— Ти повернувся, — голос Алекса був ледь чутним шепотом, надтріснутим, сухим і сповненим розчарування. Він навіть не підвів голови, продовжуючи впиватися поглядом у лінії креслень. — Я чув гул з боку Блекволла. Земля тремтіла так, що тут сипалося вапно зі стелі. По радіо в машині передали, що в тому районі стався раптовий обвал ґрунту через «карстові порожнини». Ціле крило пішло під землю за лічені хвилини. Кажуть про десятки жертв серед персоналу.

Я не став відповідати одразу — слова зараз здавалися зайвим, беззмістовним шумом. Я повільно зняв з плеча важкий саквояж і перевернув його прямо над верстаком. З різким, сухим дзвоном на дерев'яну поверхню гупнули скляні негативи, віялом розсипалися пожовклі, крихкі від часу аркуші з розпливчастими чорнилами. Останнім я виклав той самий ордер — документ, що став моїм особистим прокляттям. Він був обгорілим по краях, а в нижньому кутку запеклася жирна пляма сірої глини, схожої на застиглу плоть.

Алекс не одразу торкнувся документів. Спочатку він довго дивився на них так, ніби боявся, що достатньо одного невірного руху, одного зайвого подиху — і вся ця крихка, обвуглена конструкція зі сліпого картону, вицвілих чорнил і скалічених людських доль розсиплеться на білястий пил. Повітря між нами здавалося настільки щільним, що його можна було нарізати скальпелем, а поодинокий зелений абажур настільної лампи вихоплював із напівмороку лише його тремтячі, замазані друкарською сажею пальці.

Він обережно, майже благоговійно взявся за краї одного з негативів. Підніс до лампи.

Чорна, важка скляна пластина в рамці спалахнула мутним, бурштиновим світлом. На ній проступив довгий, похмурий лікарняний коридор із глибокими арочними склепіннями. Ряди однакових глухих дверей. Високі вікна з кованими решітками, за якими вгадувалася каламутна білизна. Люди в білих халатах і дивних латунних респіраторах. І чоловік, який безпорадно лежав на вузькій металевій каталці.

Обличчя було майже неможливо розрізнити через глибокі тіні та різкий контраст, зате на зап'ясті, що звисало до підлоги, виразно виділявся широкий металевий браслет із затискачами та тонким витим дротом, що відходив від нього.

Алекс повільно перевернув негатив. На звороті шорсткого скла тонким, в'їдливим хімічним олівцем було виведено:

«Об'єкт №74. Після перенесення пам'яті. Реакція стабільна.»

Він повільно підвів голову. У його очах відбивалася жовта нитка розжарювання.

— Перенесення... чого? — його голос був ледь чутним шепотом, надтріснутим і сухим, як осінній лист.

Я дістав із глибокої кишені саквояжу другу пластину й поклав її поверх розгорнутої карти.

— Подивися сюди.

На наступному знімку той самий виснажений чоловік сидів за дубовим столом у порожній камері. Перед ним лежав простий дитячий малюнок. Будинок. Дерево. Річка. Звичайна, наївна картинка, яку міг намалювати будь-який малюк п'яти років. Ось тільки чоловік дивився на неї з неймовірним, диким жахом, наче бачив перед собою скрупульозну карту невідомої, ворожої планети. Позаду нього біля стіни стояли троє лікарів. Один тримав у руках хромований секундомір. Другий записував щось у масивний журнал. Третій — у високому комірі — просто мовчки спостерігав, заклавши руки за спину.

На звороті акуратним почерком було написано:

«Пам'ять не збігається з офіційною топографією. Продовжити корекцію.»

— Господи... — прошепотів Алекс, і цей шепіт потонув у гулкому просторі закинутого цеху. — Вони не лікували людей.

— Ні.

— Вони переписували їх.

Я кивнув, відчуваючи, як усередині все натягується, наче струна перед обривом.

— І не тільки людей.

Я розгорнув пожовклу, потерту на згинах карту міста 1848 року. Чорнила майже зникли, роз'їдені часом і сирістю, але деякі вулиці й сині артерії водойм усе ще можна було прочитати.

— Бачиш?

Алекс нахмурився, вглядаючись у перетинання тонких ліній.

— Тут має бути річка. Чорна річка. Вона ж іде через усе східний район.