Епілог

Я прокинувся в повністю білому просторі. 
– "Я... звільнив всіх?" - подумав я. Коли я встав, з’явились люди. Водночас незнайомі 
і... Знайомі? 
– Вітаю, Олександре, ви звільнили всіх, це ваш кінець. –хором прозвучали вони. 
– "Олександр? Це...моє ім'я?" 
До мене підійшла жінка: 
– Я, твоя матір – Марія 
За нею підійшов чоловік, який тримав за руку дівчинку: 
– Я, твій батько – Анатолій 
– А я, твоя молодша сестричка – Ніколь 
Цього не могло бути! Невже це моя справжня сім'я? Невже я нарешті буду щасливим?! 
Я провів там цілий день, поки не дізнаіся дещо. 
– Шкода звісно Мелісу, залишилась без свого захисника. – сказала Марія 
– Меліса? Але...я навіть нічого вам про неї не розповідав. 
– Справді? Ти ж нещодавно розповідав нам. – сказав Анатолій 
– Ні...ні-ні-ні! Ви...не могли знати про неї! – серце стало стукати сильніше 
– Братику! Ти що, забув, що було 5 годин тому? 
– Але...я тут тільки 4 години...ви…ви навіть не моя сім'я!? Ви просто обманули мене! 
– Щ-що? Ні! Братику, це я, твоя сестричка Ніколь! 
– ЗАМОВКНІТЬ! ЯК ТІЛЬКИ Я ПОДУМАВ ЩО Я ЩАСЛИВИЙ, ВІДРАЗУ ВСЕ ЗНИКЛО! 
З моїх очей полилися сльози. 
– НУ І НЕХАЙ! ТИ НАВІТЬ НЕ МОЖЕШ ПОВІРИТИ СВОЇЙ СІМ'Ї?! ТИ НЕ ГІДНИЙ БУТИ 
ЩАСЛИВИМ! – промовили вони гуртом, розплавлюючись в чорну рідину. Кімната розбилась і я, опинився в суцільному нічого. Ніяких емоцій, ніяких болей, лише 
порожнеча. 
– "Так ось, яка вона, смерть після смерті. Схоже, я тут назавжди..." 
Кінцю цьому не дано меж. Нескінченне існування між простором і часом.