Частина 2 «Похід»

Лише ступивши ногою на ґрунт під деревами, я відчув, що він був у декілька разів мʼякший за звичайний. Тому я припустив, що це може бути через велку кількість піску в ньому. Проте, наскільки я знав, такі грунти були бідні на рослинність, та протиріччям цьому були папороті, що росли майже усюди на нашому шляху. Для того, щоб пробратися крізь зарості, які, до того ж, непогано розвивалися у лісі, де слабко пробивається сонячне світло, потребувалося застосування сили, адже вони просто перекривали нам дорогу вперед.

Поки ми з Професором спілкувалися про можливі відкриття, які зможемо зробити на цьому острові, мій однокурсник, справжній ботанік, якими нас, учених, зазвичай вважають, фотографував для звіту Ґольського усе на своєму шляху: і ті ж папороті, і високі листяні дерева над ними, і деяких банальних комашок, які повзали по землі ( навіть мурах). Усе — аби потім передати керівництву і «відслужитися» перед вищими чинами. Не любив я таку роботу, хоча насправді теж мав би її виконувати під час експедиції.

— Як ви думаєте, хлопче, які скарби ми зможемо знайти на цьому острові ? — казав тим часом професор, поглядаючи на свій компас зі знайомим мені різьбленим світляком.

— Точно Вам сказати не можу… — заметушився я. — Тут єдине, що треба — це іти вперед.

— Ваша правда, — відповів професор і з цього часу ми більше не розмовляли.

Вже пройшла година, як ми йшли навпростець через хащі і досі нам не зустрілося жодної дрібної тварини. Було таке відчуття, ніби в цих заростях живуть самі лиш комахи! Ноги наші пашіли через постійне пересування крізь зарості чагарників і трав. Але ми йшли далі, поки вони все ще нас тримали. Невдовзі професор зупинився на невеликій галявині, з усіх боків оточеної деревами:

— Ось тут зупинимося, — коротко сказав він і почав витягати речі зі своєї сумки.

Ґольський взяв із собою цілий набір речей, а тому за декілька хвилин ми вже мали приготовлену на похідній плиті їжу, не менш смачну, аніж та, якою нас частували на кораблі.

— Це дуже смачно! Ви майстер у приготування їжі! — сказав один хлопець з нашої команди.

— Цікаво дізнатися в чому ж ви не майстер? — додав другий.

— Дякую за питання, — ввічливо озвався Ґольський, — Вважаю, що я точно міг би програти більшості з вас у можливості всидіти на місці хоча б годину. Тому запрошую вас збиратися в путь, бо нас чекають відкриття!

Відпочивши із хвилин десять, професор залишив нас із моїм колегою ботаніком стерегти речі, а сам із декількома членами нашої команди відправився на огляд місцевості довкола галявини.

Ось так нас залишили сидіти вдвох із ботаніком. Я не дуже волів із ним спілкуватися та робити було нічого, тому я почав діалог:

— А як ти взагалі опинився на судні з професором? Ти також студент? — поцікавився я.

— Ні, я вже закінчив університет, це моя перша офіційна робота. Я вчився на спеціальності з біотехнологій. Досить цікава спеціальність, проте люди відносяться до неї досить негативно… — протягнув він і потім додав: — Чув про лисенківщину?

— Ні, це що таке ? — не зрозумів я.

— Соромно не знати свою історію, друже. Це минула кампанія нашої «країни» з переслідування генетиків, тоді ж усі люди, які мали хоч якесь опосередковане відношення до цієї професії піддавалися репресіям. Вважали, що генномодифіковані продукти — це повне зло, яке треба викорінити. Я ж бо хотів на генетику піти, та не хочу, аби досвід минулого повторився за моєї участі.

Я кивнув головою і повільно пройшовся поглядом по ботаніку. « А це точно та ж сама людина, яку я бачив годину тому?» Мене вразив той факт, що хлопець так приязно зі мною піклувався, хоча спочатку наші стосунки були не надто гарними ще з моменту посадки на судно. Він у перший же день почав начитувати мені лекції по чистоплотності й правильному використанню зубної щітки. Загалом він був нудний. Що ж спонукало його тепер говорити зі мною так відверто, я й гадки не мав. Хоча, скоріше за все, я зрозумів за цей час, що і сам, по суті, можу зватися таким же ботаніком, якщо подивитися на цю ситуацію очима спостерігача.

Поки ми говорили з хлопцем, пройшло часу вже з годину, а Ґольський ще не надумав вертатися. Я почав хвилюватися…

— Я піду роздивлюся ліс довкола ділянки, — вичавив із себе я після кількох хвилин роздумів, — а ти лишайся і наглядай за речима.

— Гей, чому це ти? Я теж хочу піти! Тим паче я старший за тебе!— підвівся той.

— Спокійно, я ж не збираюся відходити далеко. Та і до того ж твій вік тут вже не грає ролі, адже для нас обох це перша експедиція.

Поки ботанік продовжив невдоволено бурчати щось позаду мене, я швидко накинув рюкзак зі своїми речима і пішов навпростець через зігнуте Ґольським листя папоротей. Відійшовши настільки, аби я ще міг бачити галявину, я озирнувся довкола. Нікого. І тут я лише згадав, що в мене на шиї висить металевий свисток. Набравши повні груди повітря, я з усієї сили засвистів, аби навіть на великій відстані мене можна було б почути. Далі я почав прислухатися… Зліва від мене донісся глухий звук, схожий на той, який я тільки що передав Ґольському. Я почав іти і продовжував свистіти кожні пʼять хвилин. Звук поволі наближався. Сам того не усвідомлюючи я вже відійшов настільки далеко від нашого імпровізованого табору, що вже забув, звідки я прийшов. Я свиснув у свисток ще раз — на цей раз я почув лише тишу. Свиснув ще раз — знову тиша. Я знову набрав повні груди повітря і свиснув втретє. Раптом біля мене пробігло щось маленьке і пухнасте, на перший погляд схоже на суміш ховраха й борсука. Воно швидко понеслося в гущавину, що збило мене з пантелику. Я рвучко понісся за твариною, намагаючись наздогнати її та розгледіти, проте вона була прудкіша за мене. Я прискорився і біг за нею, не зважаючи на подерті й поколоті від заростів чагарників ноги. Чому я біг? Я теж хотів вислужитися перед керівництвом, так само, як ботанік?

Коли ця думка прийшла мені в голову, було вже пізно про щось говорити. Я, спіткнувшись через гостру каменюку та роздерши собі ногу, полетів уперед носом. Декілька секунд я лежав, наче в тумані. Потім думки почали повертатися до моєї голови. Я розплющив очі й побачив перед собою крутий схил, ні, справжню скелю, ні, гору! Це було щось дуже високе й масивне, що перекривало мені шлях уперед. Тоді я зрозумів, звідки взявся й той камінь посеред лісу. Я ще декілька секунд оглянув красу гори лежачи, а потім підвівся на ноги. Ліву ногу майже не відчував від болю, на ній була довга подряпина. Я поглянув назад — на камені чудово виднілися сліди побоїща моєї ноги з його гостротою. Усівшись біля гори та знявши рюкзак, я почав шукати в ньому аптечку. Знайшов бинт, швидко затампонував рану та наклав тугу повʼязку зверну. Було все ще боляче, але виглядало воно принаймні презентабельно. Завершивши із процедурою, я оглянувся — усі дерева поблизу гори були всіяні темно-синіми соковитими фруктами, схожими на сливи. Вони були неймовірно яскраві та великі, наче апельсини, та вкривали собою все дерево.