Частина 1 «Початок історії»

Я був експедитором на судні «Червона зоря» в кінці 1980-х. Мало хто нього чув, а, можливо, такого й не існувало взагалі, я вже сам заплутався, наче це був якийсь сон. Ми з моїм наставником, відомим на той час ученим Ґольським, та капітаном Захаровим плавали у водах Атлантики ближче до Арктики. Ґольський все своє життя вивчав анатомію комах та вже за декілька років карʼєри зміг відкрити багато нових видів Photinus, тобто роду світляків, що частіше трапляються в Північній Америці. Це були його найулюбленіші комахи. Ґольський був дуже цікавою людиною і, як мені здавалося, знався на всьому в світі. До того ж він не був «сухим теоретиком», а любив пожартувати в компанії колег, що він часто і робив по вечорах, збираючи нашу команду експедиторів та розповідаючи нам різні кумедні історії з подорожей в Америку.

Про капітана Зарахрова я знаю небагато, лише те, що він був дуже вправним у своїй справі, адже проплавав уже понад 15000 годин в Північному Льодовитому, Тихому та Атлантичному океанах. Я суцільно довіряв його роботі, хоч і перебування на судні настільки довго мене лякало, не беручи до уваги той факт, що я взагалі боявся глибини.

Наш з капітаном курс був на Гренландію, вивченням якої я займався ще з університету. Холодний великий острів, що має величезні розміри і, зовсім можливо, заховане під величезними шарами льоду життя. Мало кого тоді приваблювали експедиції до холодних місцевостей, проте я був не з таких. Я хотів стати першовідкривачем ЧОГОСЬ в цьому світі, я прагнув вивчати його найпотаємніші глибинки. Проте на той час це було майже неможливо — усі наші експедиції були керовані «зверху», а будь яка спроба запатентувати відкриття могла стати приводом для арешту. Так мені розказував Ґольський, який мене взяв на цю експедицію зовсім новачком. Він завжди казав: «Якщо хочеш стати видатним науковцем, не живи на планеті Земля». Я не розумів його слова і всеодно прагнув зробити свій внесок для майбутнього людей.

Якось, плаваючи в північних водах, наш корабель раптово збився з курсу. Я та Ґольський сиділи в каюті та спілкувалися про погане керівництво, про нефінансування науки в нас час, гроші, що захопили розуми видатних науковців і змусили їх писати неправду. Тоді до нас зайшов капітан, а за ним і кілька інших членів екіпажу.

— Судно збилося з курсу через сильні хвилі й вітер, тепер ми пливемо на південний захід. Я не можу його повернути — позаду наближаються айсберги. Їх там багато, ми не пропливемо через них. Дуже нетипова кількість для цього сезону.

Ми з Ґольським переглянулися. В моїх очах було видно паніку: невже ми не зможемо доплисти до Гренландії і доведеться вертатися? Професор повільно встав, обдумуючи сказане, та підійшов до капітана.

— Я пропоную нам перечекати в центральних водах кілька днів, а потім повернутися і спробувати дістатися півострова.

— Навряд чи ситуація зміниться за кілька днів, радар показує не один льодовик попереду.

Тоді чоловік спіймав на собі пронизливий погляд Ґольського, який вже не раз зустрічав за роки їхнього спільного плавання. Будь що, що суперечило цьому погляду, означало одне…

— Проте можемо спробувати, — зітхнув Захаров, знизивши плечима.

Ґольський насправді дуже добре знався на моряцькій справі, чи як там її називають. Капітан іноді справді вважав його поради доволі слушними, хоча часто вони були дуже ризикованими. Наша команда захоплювалася професором та вважала його своїм наставником на життя.

Поки Ґольський та Захаров відійшли на палубу обговорити наступні наші дії, я ж сидів у каюті першого й оглядав її з усіх боків. Я часто бував у цьому місці, тож досконало знав, де у професора захована пляшка спиртного на випадок дня народження у когось з екіпажу або колекція зібраних у Америці світлячків, яку він щоночі розглядав, наче фотографію своєї дружини. Проте цього разу мій погляд зупинився на його столі, де було розкладено карту Гренландії та вод поблизу. На карті були відмічені поселення, які Ґольський зустрів минулої експедиції, а одна область була відмічена хрестиком, наче клад. Напевно, то була зона для вивчення на цей раз. На столі також стояв старовинний компас, оздоблений різьбленням та декоративним розписом. Стрілка компасу показувала на південний-захід. Поки я розглядав його, до мене повернувся Ґольський:

— Не бажаєте випити по чарочці? — запропонував професор.

— Щось трапилося ? — непомітно здригнувся я, переглядаючи в голові всі можливі сценарії.

— Насправді ні, просто подумав, що, можливо, вас напружила ця ситуація зі зміною курсу, тому хотів запропонувати вам розслабитися та випити зі мною. Цього разу я приніс пляшечку джину. Чи Ви колись пробували джин?

Соромно було казати, що я ніколи взагалі не вживав алкоголю, тому просто похитав головою.

— О, це дуже гарний напій, міцний, мені його подарували мої друзі історики. Нумо, не соромтеся.

Ґольський розлив джин по своїх антикварних чарках, які також дісталися йому в результаті одної з експедицій. Складно було вже й сказати, хто ж тоді більше бував у морі — професор чи капітан Захаров. Я взяв чарку тремтячими руками та випив до дна. У джину був дуже гіркий присмак, і мені ледь потьмарило в очах. Проте невдовзі все пройшло і по моєму тіло розлилося приємне тепло, навіть стало трішки гаряче. Після цього ми з професором ще з пів години посиділи за розмовами, а потім я відправився до своєї каюти, де вже давно кимарили мої сусіди.

Тієї ночі я спав дуже гарно, адже джин мене дійсно заспокоїв. На ранок мені наснився дивний сон — я стояв поруч з аборигенами і дивився на підвішеного над вогнищем професора з яблуком у роті. Він сміявся та розкачувався на палці, до якої був привʼязаний. Потім він злетів догори і я побачив гори, над якими вставало сонце. На цьому я прокинувся із дивним відчуттям. Розум, на дивно, був спокійний, хоча я тільки що ледве не застав засмаженого, ніби курку, професора. Дивна була картина… Вийшовши на палубу, аби провітритись, я побачив капітана Захарова на кормі, а тому стрімголов підійшов до нього. Сонце світило яскраво, на небі не було ні хмаринки, хоч ще вчора передавали дощ.