Глава 74 Вночі щось було?

Температура спала. Піжама й ковдра були вологими від поту. Петюнька крутився у своєму ліжечку. Спати йому вже не хотілося, а сил встати не було. Навіть дотягнутися до подушки, яка впала на підлогу, лінь. Малюк простягнув було руку до втікачки, але рука не послухалася його і мляво звісилася з ліжка.

«Та ну її, – сонно подумав Петюня. – Все одно пір'ям від неї пахне. Обійдемося й так».       

Проте обійтися не вийшло. Валятися в ліжку без подушки – задоволення вже не те. Довелося сісти, позіхнути, потерти кулачками очі. Загалом звичайна ранкова процедура.

Дістаючи з тумбочки окуляри, хлопчик натрапив на коробку з-під пластиліну. Усередині неї упереміш із недоїденим учора печивом і шоколадом лежали пластилінові літери. Петюнька з несподіванки гикнув.

– Отже, ви мені все-таки не наснилися?! – зрадів він, і сонливість як рукою зняло.

Про всяк випадок перевіряючи, чи це пластилін, хлопчик доторкнувся пальцем до синьої літери «А», яка лежала скраю. Пластилін виявився справжнім, на дотик липким і суцільно всипаним крихтами від печива. Щоб краще роздивитися літери, Петюня поклав коробку на коліна. Обережно, одну за одною, він діставав із неї фігурки, підносив до обличчя, ніжно обтрушував крихти і смішно бурмотів:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да.

Двері, що ведуть із коридору в кімнату, скрипнули. Малюк злякався, що подіяло закляття, і впустив коробку. Пластилінові літери та розкришене печиво вивалилися на килим.

У кімнату увійшла тітка Зоя з термометром у руці, який вона струшувала, готуючись закласти його Петюньці під пахву. Помітивши неподобство на килимі, тітка, боєць номер один у сім'ї за порядок і чистоту, остовпіла.

– Що це? – крижаним тоном запитала вона, тицяючи термометром у коробку. – Що це за сміття?

Петюня плюхнувся навколішки поруч із коробкою і, від старанності висолопивши язика, заходився віддирати пластилін від килимового ворсу. Кинувши крадькома погляд на тітку Зою, яка так і стояла з витягнутою рукою, малюк вирішив пояснити:

– Це не сміття. Це літери. Літери – це ж добре?

Тітка питально підвела праву брову, примружила ліве око. Її так і розпирало бажання трохи пожурити племінника, але розумна і добра тітка Зоя стримувала себе, оскільки пам'ятала, що кричати на дітей не можна, а на тих, хто не зовсім одужалий, – і поготів.

– Літери? – пом'якшала тітонька. – Напевно, Яшка приніс? Літери… Хм… Це добре. Гаразд, а килим ми пропилососимо.

Петюнька усміхався. Він і не сумнівався в тому, що тітка Зоя його зрозуміє. Вона завжди його краще за всіх розуміла.

Після обіду загостив Яшка. Він одразу засунув свій допитливий ніс у верхню шухлядку трельяжа. Не знайшовши там коробки з літерами, рудий пустун на одній нозі пострибав у кімнату Петюньки. Мама погрозила Єрмолаєву з кухні пальцем, але промовчала. Яшка з розгону видерся на ліжко, сів по-турецьки і почав барабанити долонями по колінах. Водночас він хитро мружився і хитав головою. Петюня стійко витримав запитальний погляд Єрмолаєва. Він завжди відрізнявся завидним терпінням, чого не скажеш про його рудоволосого друга. Плеснувши в долоні, Яшка підхопився і підстрибнув, змусивши ліжко жалісно застогнати. Петюнька мовчав.

– Ах, он ти який? Граєш у мовчанку? Ну, партизане, тримайся тоді! – загрозливо крикнув Яшутка і взявся за своє улюблене заняття – почав удавати пустотливу мавпочку та виконувати смішні акробатичні трюки.

Тріск у ліжку посилився. Ліжко прямо-таки благало пощади. Однак Петюня, як і раніше, мовчав.

– Навіщо ти чиниш отаке зі мною? – пискнув від образи Єрмолаєв, упав на живіт і заплющив очі, нібито його підстрелили. – А я тебе вважав за друга...

– Ну гаразд, Яшутко, розповім, – змилостивився Петюнька. – Тільки не балуйсь! Що ти хочеш знати?

– Як що?! – округлив очі Єрмолаєв. – Давай розповідай уже! Уночі щось було?

– Було.

– Що-о? – Яшка нервово ковтнув.

– Казка, прекрасна казка, – просто відповів Петюнька.

Увечері з татом Петюня вийшов надвір. Мама з тіткою дозволили, тільки ненадовго. До булочної за рогом і назад. На вулиці було душно. Земля, втомлена від спеки, пахла терпко, пряно. Петюнька любив цей запах. Тонко-гіркуватий запах випалених сонцем трав. Очманілі від передчуття осені, що незабаром прийде, комарі бенкетували, з особливим завзяттям атакуючи перехожих. Петюня відмахувався, бив себе по лобі та шиї, але все одно усміхався. Пискляві кровососи не в змозі були зіпсувати його гарний настрій. Аякже! Адже він одужує! Адже і в його житті знайшлося місце для казки! Малюк був упевнений, що всі ті чарівні пригоди, які сталися з ним, не були сном або маренням, викликаним високою температурою. Чисте дитяче серце підказувало йому, що це було справжнє диво.

За рогом на огризку чогось сірого, з бетону, з дротами, що стирчали, наче нервові закінчення, сидів, скорчившись, сухотілий старик із неймовірно величезною, роздутою, як кавун, головою. Незважаючи на спеку, незнайомець був у шкіряних, до колін, чоботях і в хутряній шапці, насунутій аж на брови. Біля його ніг розтягнувся чорний собака. У вечірніх сутінках Петюнька не відразу помітив тварину. Фігура собаки майже зливалася з тінню, яку відкидала сусідня багатоповерхівка, та й сама здавалася тінню.

Коли малюк наблизився до тварини впритул і мало не наступив на хвіст, тінь із глухим гарчанням вискалила зуби. Петюня відсахнувся, притулився до тата.

– Аратс? – вирвалося в нього.

– Черниш це, Черниш, – процідив крізь зуби старий, навіть не глянувши на перехожих.

– Ходімо, – старший Ложкін потягнув за руку сина, який від страху закляк на місці.

Старий різко подався наперед, наблизив обличчя до хлопчика, втягнув носом повітря. Широкі ніздрі роздулися, як у хижака, що відчув здобич. Але найбільше вразили Петюню очі незнайомця – з абсолютно білими райдужками. Можна було подумати, що старий сліпий, якби не живі чорні зіниці, що пильно стежили за малюком.