Глава 73 Магніт для втраченої віри

Петюня розгорнув книгу заклять, промурмотів, викликаючи літеру «М», з якої починається слово «магніт». Книга не відповіла, оскільки впродовж останнього чарівного сеансу витратила свої паперові аркушики, а нові ще не встигла відростити. Малюк розчаровано згорнув книгу, взяв пензлик і намалював щось у формі підкови, що, на його думку, могло стати магнітом. Підкова, чи то вона вийшла маленькою, чи то не той це був магніт, яким втрачену віру притягують, не дала очікуваного результату. Залізне серце залишилося на своєму місці, у коловороті, а підкова-магніт розсипалася.  

– Ой, – тільки й зміг сказати Петюнька.

Він уже звик покладатися на чарівні речі – книгу і пензлик, які досі виручали його в складних ситуаціях. І ось зараз, вперше за час усієї подорожі казкою, вийшов такий неприємний конфуз.

– Подумай добре, – порадив хлопчикові янгол, – не смій впадати у відчай. Подумай, адже йдеться не про простий шматок заліза. Це серце створене з втраченої віри в дива! Подумай, що може її притягувати?

– Знову загадки, – буркнув Петюнька і прийняв позу для роздумів – схрестив руки на грудях, а заодно нахмурився і випнув нижню губу, мимоволі копіюючи тата, який часто хмуриться, коли віддається своїм думкам.

– Ха-ха-ха! – заливався сміхом знайомий привид з обличчям Вовки. – Це смішно! Хо-хо!

Привид повільно кружляв у повітрі поруч з Петюнькою і нахабно розглядав його, теж, як і малюк, схрестивши руки на грудях.

– Якщо ми втратили віру в чудеса, скажи, чим її можна притягнути? – анітрохи не образившись, Петюня запитав у фантома, хоча й не сподівався отримати зрозумілу відповідь.

І справді, відповіді не було, тільки сміх і нісенітниця:

– Ха-ха-ха, чудеса-са-са… Ха-ха!

– Так, – зітхнув хлопчик, – чудеса, та й годі.

– Так, так, так! Чудеса! Чудеса! Чудеса! – вигукував привид Вовчиної мрії, привертаючи увагу решти бажань, таких самих, як і він, молодих і зелених.

Привиди, що іскрилися зірочками, стовпилися над коловоротом. Їх розпирала цікавість, їм так кортіло поглянути на залізне серце, що застрягло в Міжсвітовому проході. Від доброї енергії, що переповнювала бажання, вив'язався з білих блискавок пасок. Він підперезав примарну хмаринку, стягнув її міцним вузликом, від якого вниз, у коловорот, спустилася сплетена з тих самих блискавок мотузочка. Серце потягнулося до неї і з радістю дозволило обплести себе і висмикнути, наче корок із пляшкового горлечка з шиплячим лимонадом. Замість солодкого напою, але теж шиплячи й граючи бульбашками, у прохід влетіли в ритмі вальсу рожеві хмаринки. Пих, пих, пих – пихтів коловорот, прочищаючи горло.

– Чудеса-са-са! Чудеса! – співала Вовчина мрія, сидячи на залізному серці, яке розгойдувалося на мотузочці, ніби маятник.

– Чудеса, – погодився з нею Петюнька. – Я зрозумів! Саме чудеса і є той самий чарівний магніт для втраченої віри. Дивовижно! Я й раніше знав, що ніщо так не притягує диво, як віра в нього. Виявляється, все може бути навпаки: диво притягує віру?!

Бригада будівельників-павуків у червоних захисних касках і з рюкзаками за плечима, з яких визирали різні корисні інструменти, спустилася канатами до порталу та почала ремонтувати його: стукати молоточками, замазувати вибоїни спеціальним димлячим мастилом, приварювати свіжими блискавками до пошкоджених стін ліфта листи павукової сталі – таке ж саме фіолетове листя, яке бачив Петюнька ще у вагонах метро.

Робота кипіла і ладналася. Дуже скоро коловорот перестав по-старечому пихкати. Загудів двигун, який змусив запрацювати повітряну карусель. Пухнасті хмаринки в рожевих балетках стали навшпиньки і пустилися по колу в танець. Вітер бавився, роздмухував їм спідниці і бив паличками в барабан: БАМ, БАМ, БАМ.

– Це все до-о-бре, няв, – ліниво протягнув кіт Барсеніус. – Тільки з серцем що робити будемо? Треба б якось пристосувати його в казковому господарстві. Не пропадати ж добру? Он скільки тонн втраченої віри переплавилося. Даремно, чи що?

– Аж ніяк не даремно. Мудра доля ні з того ні з сього випадковостей не підкидає. Усе має сенс! – випалив Петюня, пригадавши, як вчили його друзі – розумний Абра-ар і добра Дзинь-да-да.

Янгол обійняв хлопчика крилом. Його пір'я не кололося, а ласкаво лоскотало щоки Петюньки.

– Твоя правда, малюку, – усе має сенс, – погодився птах. – Трельяж загинув, але натомість у казки є тепер серце нової планети. Ми спечемо їй тіло, виліпимо з тіста гори, розіллємо з молока річки. Хочеш, ми назвемо планету на твою честь?

– Угу, – усміхнувся Петюня.

– Віра в диво ніколи не втрачається остаточно, віра в добро завжди живе в людині. У її снах, у її мріях! Не забувай про це. Не забувай! – долинали звідкись здалеку слова янгола.

Пір'я приглушувало звуки. Петюні здалося, що йому на вухо поклали пухову подушку. Стало спекотно. Чоло вкрилося потом. Малюк відкинув подушку і... прокинувся.

У кімнаті було світло. За вікном весело щебетали птахи, вітаючись із сонечком і новим днем. Товстий, кульгавий на праву ніжку голуб сидів на зовнішньому підвіконні й стукав дзьобом по склу, вимагаючи сніданок. Напевно, тітка Зоя забула насипати ввечері насіння?..