Глава 72 Сходи

У небесні двері над Сутінковою Долиною, які встигли підлікувати свої рани і покритися новими скоринками, постукали. Відразу в усі двері, розсипані по всьому небосхилу. Двері здригнулися і від страху витріщили очі. З того боку постукали знову, і цього разу наполегливіше: тук-тук-тук!

Ключник, вибираючись з порталу-коловороту, крикнув бідолахам:

– Не бійтеся! Це друзі. Ворог не витрачає час на те, щоб стукати. Ворог вибиває двері. Відчиніть!

Двері не наважилися відмовити Хранителю і, хоча їм було дуже страшно, зі скрипом відчинилися. Окутані слабким мерехтливим серпанком у Сутінки неквапливо впливли примари. Вони несли на незміцнілих спинах крила і з незвички горбилися. Було видно, що примари новонароджені і ще не навчилися добре літати.

– Ось вони – сходи! – зрадів янгол і разом з Петюнькою, який все ще сидів у нього на спині, полетів назустріч гостям.

Малюк, притиснувшись до птахолюдини, запитав його пошепки:

– Хто це?

– Сходи! – добродушно повторив янгол. – Сходи насіння, посіяного в душах людей добрими снами. Нові фантазії та мрії! Нові казки! Поглянь на них, дитинко, уважніше. Подивись, які вони прекрасні.

Петюня, правду кажучи, боявся привидів, тому за звичкою заплющив очі. Він завжди так робив, коли йому було моторошно, – міцно заплющував очі. Проте цікавість виявилася сильнішою за страх. Та й потім – чи варто було боятися якихось там напівкрилатих привидів після стількох пригод? Хлопчик для початку розплющив одне око. На нього з цікавістю дивилося примарне личко, теж одним оком.

– Ха-ха-ха! – заходився зо сміху привид. – Ха-ха-ха!

Зовсім кругле, в зірчастих веснянках обличчя веселуна здалося Петюньці підозріло знайомим. Малюк зморщив чоло, міркуючи, чия б це могла бути мрія? І раптом його осяяла думка – це ж обличчя Вовки Зарічного… Велетня-хулігана…

«Не може бути?! – не вірив своїм очам Петюня. – Вовка теж мріє про щось хороше? Хто б міг подумати?..»

– Так, так, так! – невідомо як прочитав Петюньчині думки привид. – Вовка теж мріє про щось хороше!

– Про що ж? – запитав хлопчик, притому не просто так, для годиться запитав – йому було справді цікаво.

Обличчя примари посерйознішало, в очах з'явилася загадкова замисленість.

– Вовка мріє лікувати песиків, яких збила, наприклад, машина або вжалила оса, – з півусмішкою, соромлячись, зізнався оповитий серпанком фантом у зоряних веснянках і закотив очі. – А коли Вовка виросте і розбагатіє, він відкриє притулок для всіх бездомних тварин!

– Оце так?! – не переставав дивуватися Петюня. – Вовка – ветеринар? Той самий Вовка? Я й уявити собі не міг такого. Як все-таки я помилявся в ньому. Як помилявся...

– Так, так, так! – весело підтакував привид із обличчям Вовки.

Регочучи, він перекинувся через голову і незграбно полетів уперед, ледь не врізавшись у примарного лелеку. Той у дзьобі ніс згорток, що ніжно попискував.

– О, це точно чиясь мрія про дитину, – здогадався хлопчик. – Можливо, навіть мого тата?

Петюнька зручніше влаштувався на спині янгола, підпер долонею щоку і раптом відчув себе глядачем у грандіозному кінотеатрі, на небесному екрані якого транслювалося найцікавіше кіно про людину. Про те, якою доброю і благородною вона може бути.

– Я винайду ліки від усіх хвороб, – повідав Петюні маленький привид у великій кепці.

– Я полечу на Марс і побудую там наукову станцію, – ділилася своєю історією інша мрія.

– А я хочу, щоб Сергійко із сусіднього під'їзду, той хлопчик в інвалідному кріслі, одужав і став олімпійським чемпіоном, – прошепотіла четверта примара ласкавим голосом, зовсім як у Марійки.

– Проведу трамвайну лінію до самого Місяця!

– Посаджу дерево, побудую будинок!

– Захищу докторську!

– Куплю Ніночці нові чобітки, на хутряній підкладці. Ось вона зрадіє!

– Ех, скупаюся в морі! З розбігу так пірну!

– Із синочком проведу вихідні!

– Наші виграють футбольний матч! Оле-оле-оле-оле-оле!..

– Тьху на ту дієту... Ось та-а-а-аку порцію морозива з'їм!

– Придумаю машину часу!

– Нарешті почитаю на дозвіллі!

– Одружу-у-уся!

– Стану водолазом, знайду на дні морському скарб!

– Нехай він мене поцілує, нехай поцілує!

– Прошу – хай татко повернеться з війни неушкодженим!

– Мирного неба всім нам…

У відчинені двері все влітали і влітали новоспечені, ще тепленькі, щойно з-під подушки мрії. Усі такі різні, але незмінно прекрасні. Петюнька замилувався ними і навіть від повноти почуттів розплакався, і цих світлих сліз йому зовсім не було соромно. Ще він відчув легкий смуток. Адже шкода буде, якщо ці милі, романтичні, зухвалі, фантастичні чи смішні бажання забудуться і так ніколи не здійсняться, шкода буде, якщо люди втратять віру в них.

Примарний серпанок огорнув Куапу. Від такої кількості добрих бажань повітря над містом наелектризувалося, небо всіялося білими стібками з чарівних блискавок, що виплітали новий купол. Солодко запахло жасмином. Мереживо з білосніжних квітів застелило столицю до свята. Привиди м'яко опускалися на квіти, здіймаючи в заштопане вже небо легкі хмаринки ароматного пилку.

Петюня розсміявся, побачивши, як бадьоро крокує від квіточки до квіточки, де знайшли собі притулок примари, павук-гостеписець. Ще б пак! У нього з'явилося стільки роботи – потрібно занести до митного списку всі добрі бажання, які перетнули Кордон. Клопітке це заняття, варто зазначити. Тут зупинися, там перекинься кількома словами, усіх запиши червоним олівчиком у жовтий сувій. Добре, що гостеписець примудрився після халепи, яку вчинив на Кордоні чаклун Сморчок, зберегти свій рюкзак із митним приладдям. Ось що значить бути відповідальним працівником!

Якщо якийсь пустун (а молоді мрії – вони такі жартівники!) надумає втекти і сховатися десь під купиною або листочком, доводиться пускати в хід знаменитий митний свисток на ланцюжку. Трель-трель-трель! – весело розноситься над містом, і вже поспішає на поклик шефа сама Ляля.