Глава 71 Промениста колючка

Рожеві хмари каталися у коловороті. Вітер розкручував карусель, грайливо лоскотав їм п'яти. Хмари надули щоки, щоб не розсміятися, почервоніли, але вітер так старався, що вони не витримали лоскоту і, підібравши пишні спідниці, полетіли геть. Небо над порталом прояснилося.

– Ромашко, ромашко, – говорив по рації Барсеніус. – Я кицюня. Даю згоду на політ. Прийом, прийом!

– Кицюне, ромашка на зв'язку, – відповіли йому. – Слухаюся.

Портал-коловорот чхнув ескадрильєю космічних ромашкових кораблів. Це антресольки надіслали на Кордон підмогу.

Петюнька плеснув у долоні. Він уже не сподівався побачити на власні очі справжній ромашковий корабель, про який так багато і з таким захватом розповідав йому Яшка. А тут не те щоб один – ціла ескадрилья!

Ромашки скерували на чернь жовті прожектори, у світлі яких злі бажання почали зникати. Не відразу, поступово: спочатку вони зменшувалися до розмірів горошин, а потім лопалися, як мильні бульбашки.

– Ура-а-а! Юшечки мої, до бою! – протопав повз Петюні Юшка Юговий, розмахуючи мечем.

А там, де воєвода, там і його добрі помічники – М'якуш і Ґулька. Молодці бігли щодуху, стрясаючи землю, і вигукували «ура!». За ними слідував загін павуків-щитоносців, які тягли на своїх волохатих спинах величезні картаті щити. Чорні снаряди, що сипалися згори, не могли зашкодити павукам, оскільки щити були зачаровані.

Далі проскакали прудконогі зелені коники, запряжені в триколісні колісниці. Вони везли пухких хлопчиків-феїв з крилами, як у озерних бабок. Хлопчики били палицями по щитах павуків, викрешували блискавки, ловили їх, плюючи на пальці, щоб не було так гаряче, після чого стріляли блискавками з луків у чернь.

З-під землі виринули закуті в броню черв'яки. Замість вагонів до них кріпилися листові танки. Люк на одному такому танку відчинився. З нього висунулася вусата голова Карате. Водій облизав вказівний палець, підняв його вгору, прикинув, звідки вітер дме, поводив навкруги смішно витріщеними очима, роблячи в думках якісь важливі розрахунки, і, ще раз облизавши палець, сховався в танку. Люк зачинився, а з довгого жерла, наведеного на ворожу армію, вилетіла добряча порція варення. Зважаючи на запах, полуничного.

Солодке бомбардування виявилося вельми ефективним – чорні воїни злиплися, не могли підняти зброю, зрушити з місця. Поки вони кректали, намагаючись розліпитися, павуки-солдати в камуфляжній формі обплутували їх мотузками.

Від великої армії Сморчка залишилася лише жменька, яка збилася в клубок судорожно пульсуючої темряви. Від неї відокремилася Тінь. У своїх обіймах вона несла старика. Висушений демонами Князь розтратив майже всі свої сили, але в нього ще залишався чарівний перстень, який, здавалося, вріс у палець старого, став його невід'ємною частиною.

Чорний камінь, обрамлений сріблом, променився магією, що живилася злістю чаклуна. У міру того як Сморчок слабшав, його лють і жага помсти, навпаки, посилювалися і заряджали енергією перстень. З надміру темних почувань благородне срібло зрештою розплавилося, а камінь випав і верткою мишкою подався навтьоки. Він скакав від хмари до хмари, пропалюючи в кожній з них дірки, поки не потрапив у коловорот. Наїжачившись синіми променями, камінь перетворився на променисту колючку і застряг у проході. Танець каруселі обірвався, ліфт-портал зупинився. Колючка росла, руйнуючи шипами прохід і невблаганно наближаючи катастрофу – зіткнення двох світів.

– Це вам за Трельяжну планету, – оскалився Сморчок.

Повержений Князь лежав на березі озера. Поруч валявся понівечений корпус таргана-робота. Руку з обпаленими пальцями Сморчок притискав до грудей. Тінь злизувала розплавлене срібло, щоб хоч трохи полегшити біль хазяїна. Звірятко-шапка обмахувало поранену руку хвостом.

Хранитель застрибнув у коловорот, лапою підчепив колючку. Лазери-шипи впилися в нього, розрізали мотузку на шиї. Ключики розсипалися дзвінким дощем. Під синім випромінюванням лазерів вони втрачали форму, обпливали цівками рідкого металу. Камінь вкрився глазур'ю із втраченої віри в дива, під вагою якої його шипи відламалися. Піднатужившись, колючка наростила нові шпичасті промені, але й ті вкрилися металом, відламалися й розкришилися.

Віра в дива, навіть якщо її втратили, все одно залишається вірою, адже чудеса, навіть якщо про них забули, не перестають бути чудесами. Віра сильніша за безвір'я, добрі бажання могутніші за злі. Чорний камінь, що живився найнижчими, найогиднішими почуттями людей, не зміг протистояти чистій, наївній вірі в диво, яка зародилася колись в дитячих серцях і продовжує жити, нехай про неї забули, в казках, фантазіях і снах.

Камінь заснув. Розплавлений метал обгортав його, немов цукерку. Шар за шаром залізо тверділо і набувало форми серця. Гігантського серця, що вросло в тканину Міжсвіту. Зближення двох паралельних реальностей призупинилося. Кордон і Антресолія, наче шальки терезів, похитнулися трохи з обох боків серця і застигли. Загибель для цих світів було відтерміновано. Ось тільки портал зруйнувався. А як на Кордоні без проходу?

Вовк пазурами хотів видряпати з коловороту серце. Не піддалося – надто глибоко застрягло. Тоді павуки спустили в портал мотузки, обплели ними залізне серце, потягнули, але в них теж не вийшло. Втрачена віра дуже важка, а в поєднанні з людською злістю, що таїлася в чорному камені, вона і зовсім стала непідйомним тягарем. Навіть для Хранителя...

– Няв-няв, якщо магії Ключника недостатньо, то куди вже нам, – розчаровано пронявкав Барсеніус.

– Так, – втомлено схилив голову янгол, – допомога зараз не завадила б. Давно казки не поповнювалися свіжими фантазіями.

– Чому ж феї Соньки зволікають?! – прогримав Хранитель із коловороту. – Розлінилися, мабуть, у темниці. Добрим снам час вже дати перші сходи. Де? Де ж вони?