Глава 70 Диво потребує твоєї підтримки

Людиноптах підлетів до Петюньки, підставив йому свою спину. Малюк відпустив мотузку Ключника і стрибнув. Верхи на Янголі і з Хранителем над головою він продовжив подорож космічними просторами. Гірлянда з ключів своїм дзвоном попереджала двері, що траплялися на шляху, про те, що йде він – Спаситель казок, дитинча з роду людського. Двері з повагою розступалися, пропускаючи трійцю.

Космічна мережа затремтіла, ніби по ній повз вселенський павук. Мережевими каналами, від вузлика до вузлика, поширювалася тривожна звістка: Князь бушує, Куапа захоплена, двері в Антресолію зламані!

Янгол із Хранителем переглянулися між собою і збільшили швидкість польоту. Двері миготіли все швидше і швидше і, врешті-решт, стали непомітними для ока Петюньки, просто перетворилися на суцільний пиловий вихор. Малюка найбільше вразило те, що, за його відчуттями, він начебто зовсім не рухався. Все навколо нього рухалося, а він разом із птахолюдиною та вовком залишався на місці. І піжама не надулася, як це завжди бувало під час польотів, і навіть волосся не розкуйовдилося. Проте Петюня точно знав, що вони зараз долають неймовірні навіть за космічними мірками відстані і з кожною секундою наближаються до Кордону.

Із загального потоку вилетіли покручені, незрозумілої форми двері. Було видно, що вони сильно постраждали від черні. Нитки-судини, що обплітали двері, запалилися. Їхнє хворобливе почервоніння сигналізувало про біду. Двері важко кашляли, випускаючи клуби чорного отруйного диму. Побачивши Ключника, вони широко розтулили рота, немов показували лікарю своє хворе горло. Хр-хр-хр – долинали зсередини хрипи Сутінкового світу, що гинув од навали ворожої.

Янгол, Хранитель і Петюнька застрибнули в портал, протаранили слизьку чорноту і, не зменшуючи швидкості та залишаючи за собою фіолетову доріжку, попрямували до палаючої точки на горизонті – павучої столиці.

Малюк злякався, бо не побачив купола. Замість грандіозної будови, виплетеної з блискавок магами, – лише жалюгідна розбита шкаралупа. Зникло прекрасне місто-квітник, і згас сонцекристал. Цілюще озеро втратило свій унікальний смарагдовий відтінок, стало попелясто-сірим. У самому центрі його розверзся рожевий коловорот. Над ним в очікуванні повисла хмарою чернь. Тисячі вугіллям палаючих очей стежили за трійцею. На чорних вилицях воїнів заграли жовна, але жоден із них, хоч як їм цього хотілося, навіть не поворухнувся. Господар не велів!

Великий Князь Трельяжний, купаючись у рожевих хмарах, що безтурботно випливали з коловороту, не приховував зневажливої посмішки.

– Кого я бачу? – крикнув він. – Сам Ключник до нас завітав! На вогник! Гарну я влаштував тут пожежу, чи не так?

Від гніву шерсть вовка настовбурчилася, але Хранитель все-таки стримався.

– Ха-ха, вовчику! Ти зализав уже свій поранений бочок? – насміхався Сморчок. – Я пам'ятаю, під час останньої нашої з тобою зустрічі тобі добряче дісталося. Невже сподобалося? Невже добавки хочеш?

Хранитель блискавкою метнувся до кривдника. Шуршунчик ухилився, рятуючи вершника від вовчої пащі. Тонни ключів, що звисали з шиї, заважали Ключнику в бою. Тарган був явно спритнішим за нього. Вовк кидався на робота, бив лапою, клацав зубами. Він хотів збити Шуршунчика, схопити його за вус, але все мимо. Подібна гра в квача забавляла чаклуна, який нестримно реготав і соромив Хранителя, примушуючи того червоніти:

– Ух, телепню, важко тобі, так? А ти кинь свої ключики, адже вони й не твої. Навіщо зберігати чужу втрачену віру? Марне це діло, ха-ха, – підбирати те, що інші викинули. Сміттяр!

Поки вовк крутився колесом, ганяючись за тарганом, чернь оточила його, відтіснила від птахоангела, зімкнулася навколо нього безжальним замком. Тепер, коли Хранитель ослабнув і був один, Сморчок подав знак воїнам, що час нападати.

Діставши згоду від господаря, чорні пси накинулися на Хранителя, повалили його на спину. Янгол не міг підступитися до друга, тому намагався допомогти йому на відстані: метав ножі-пір'я у демонів. Однак, хай як старався він, пір'я не долітало до мішені, оскільки Сморчок спалював його лазером.

Петюнька однією рукою тримався за шию птаха, іншою дістав книгу заклять і почав з пам'яті перелічувати всі літери, які він знав.

«У фінальній битві, – вирішив малюк, – знадобиться допомога всього алфавіту».

Книга охоче відгукнулася на його заклик. Сторінка за сторінкою покривалися кольоровими малюнками. Загалом Петюня нарахував тридцять три літери. Аркушики з їхніми символами вирвалися з книги, згорнулися в метеликів і полетіли, старанно махаючи маленькими крильцями, геть від чорної хмари.

– Це щось новеньке? – не зрозумів, що відбувається, хлопчик. – Раніше книга такого не витворяла. Куди вони летять? Навіщо? Це схоже на втечу, на зраду...

Петюня від страху та відчаю затулив очі долонями. Він не хотів бачити поразку добра, не хотів бачити, як гинуть його друзі.

– Не втрачай віри, дитинко, – шепотіла ангелолюдина, яка не переставала стріляти пір'ям, хоча все було марно. – Не здавайся. Диво потребує твоєї підтримки.

Слова янгола засіли в серці Петюньки, пустили паросток надії, і малюк відвів долоні від обличчя. Вони були мокрими від сліз.

– Будь ласка… Будь ласка… – просив він, стиснувши кулачки. – Здійснися!?!

Чернь заляпала брудом паперових метеликів. Намоклі аркуші розпрямилися і впали на землю, розчинившись у ній. Там, де приземлилися вони, кірка лави, що сковувала руїни квіткового міста, тріснула, здаючись під натиском молодих рослин. Відроджені з попелу квіти росли і міцніли, і навіть стали більшими за ті, що цвіли під куполом до пожежі. Рослини зухвало піднімали голівки, розпускали пелюстки-кучері. З усіх квіточок виглядали, усміхаючись, літери, павуки, ельфи, феї, гномики та інші добрі фантазії і мрії.