Глава 69 Двері в Антресолію

Облога Куапи черню тривала. Столиця не здавалася ворогу, стійко тримала оборону, але... її сили вже були на межі. Місто почало видихатися. Черні вдалося через дірки в куполі заляпати брудом вулиці, розпеченою лавою спалити чарівні боби, їдким димом задушити Куапу. Задихаючись, жителі столиці, які не встигли сховатися в підземеллі, металися вулицями.

Вогняний дракон невтомно обпалював слиною купол. Полум'я несамовито палахкотіло. Прийнявши образ червоного півня, воно плескало крилами, сипало іскрами, перестрибувало з даху на дах і кукурікало, пророкуючи столиці загибель, що незабаром настане. Температура в місті піднялася настільки, що всі рослини-будинки зів'яли, а Цілюще озеро почало випаровуватися. Позбавлені дорогоцінної води, що дарує життя, гігантські риби загрузли в намулі й судорожно хапали ротами повітря. Не в ліпшому становищі опинилися й русалки. Вони лементували і безпорадно били хвостами, розбризкуючи бруд. Жирні п'явки, які, ховаючись від спеки, закопалися в мул, невдоволено поглядали на волаючих дівчат, що руйнували їхній притулок.

Згори посипалися шматки тріснутого купола, що розбомбили вщент останні вцілілі будинки. Повільним тягучим потоком чернь пролилася в тріщини купола, ховаючи під собою руїни міста. Чорнота чавкала, уминаючи вулиці, сквери, квартали, все перетворювала на пустелю.

На вершині гори все ще палав смолоскипом палац Лута. Чорнолиці воїни не встигли дістатися до нього, надавши всесильному вогню повне право тут панувати. Їм однаково після жадібного вогню мало що залишиться.

– Вогняний стяг здійнято, володарю, – доповіли Князеві його вірні пси. – Столиця наша. Приймайте!

У широку ущелину, що спотворила чарівний купол, влетів на таргані Шуршунчику Сморчок. Демони-генерали вишикувалися в ряд і диким свистом зустрічали свого повелителя. Чортенята, зачерпуючи пазуристими ручками попіл із перевернутих догори дриґом шоломів, посипали їм дорогу перед чаклуном.

– Хай живе Трельяжний Князь! Слався, повелителю злих снів і темних бажань! – кричала чорнорота армія. – Ура кошмарам! Ура! Ура!

Сморчок, злегка відкинувшись у сідлі, поважно гарцював на таргані. Самовдоволена посмішка не сходила з його обличчя. Він усе-таки домігся свого – поставив на коліна столицю.

– Де тепер павуки, хвалені стражники Сутінкового світу? Покажіть їх мені! Не бачу. Ау-у-у-у! – презирливо розвів руками Князь. – Поховалися в підземних нірках? Боягузи й слабаки! Мабуть, сидять зараз і тремтять, тоді як МИ попираємо їхню землю. МИ, кого зневажали століттями, стали господарями Кордону! МИ!!!

– Ура! Ура-а-а! У-ра-а-а-а! – скандував натовп.

– МИ вибили всі двері, – продовжував виголошувати промову Сморчок. – Залишилися тільки одні – до рожевої країни добреньких фантазій, ха-ха, та й ті от-от злетять із петель. Нумо, вдармо всі разом, струснімо верхній світ, полякаймо чистунів! Нехай там знають – МИ близько! Ха-ха!

Чорнота згустилася за спиною Князя, перетворилася на величезний кулак. Чаклун змахнув рукою з перснем, спрямував синій промінь на небо, шукаючи заповітні двері.

– Ну, де ви їх сховали? – ніздрі старого роздулися від нетерпіння. – Вам мене не провести. Я знайду їх, чуєте?!

Оповите парою, димом, попелом, порізане лазером небо мовчало. Йому, власне, нічого було сказати – дверей-порталу на ньому не було. Чаклун розлютився, вдарив лазером у гору з палацом, що потроху догоряв, зрівняв її з землею, але цього йому здалося замало. Від злості Князь дробив каміння в пил. Демони за його спиною, підживлюючись люттю господаря, росли, наче тісто на дріжджах.

Впоравшись із горою, Сморчок почав обстрілювати лазером озеро. Точніше, те, що від нього залишилося – купку бруду, в яку, скиглячи від страху, заривалися озерні мешканці. Голосніше за всіх підвивали русалки, які під час риття зіпсували свій манікюр. Одна з них, зламавши останній ніготь – на правому мізинці, не стерпіла і крикнула:

– Ну що ти буяниш, грибоголовий?! Тут порталу більше немає.

– Більше немає? – Князь відвів руку з лазером, яку мало не спрямував на зухвалу русалку. – Отже, раніше був?

Русалка, усвідомивши, що бовкнула зайве, затулила рот руками. Її сестри, від маківки до кінчика хвоста вимазані мулом, осудливо хитали головами, розбризкуючи зі злиплого волосся бруд, і тяжко зітхали.

Чаклун подивився на небо, яке хмурилося чорними хмарами.

– Більше немає, кажеш, а раніше був? – розмірковував він вголос, потираючи долонею гостре підборіддя. – Порталом можуть слугувати якщо не двері, то дзеркало. Раніше озеро було наповнене водою, а вода – це теж дзеркало. Зрозумів! Озеро і є портал! Тільки потрібно повернути йому воду.

– Лай-лай-лай-лай! – завалувала, висолопивши чорні язики, чернь.

Воїнам не терпілося, їм кортіло палити, трощити, ламати, їм кортіло скуштувати болю. Чужого болю і чужих страждань.

– Гей, – Сморчок уперіщив батогом тьму, – досить жару. Час охолонути трохи.

– Лай-лай-лай! – не вгамовувалася чернь, якій набридло, що її весь час б'ють.

Зліплений із темряви кулак націлився в спину старого. Демони хотіли їсти й пити. Піддавшись голоду і спразі, вони ладні були напасти на повелителя, випити його душу до дна. Утім, у демонів хазяїв немає. Їх можна підкорити, але не приручити. Сморчок забув про це і мало не поплатився за свою забудькуватість життям.

Якби не вірна Аратс, єдине у всесвіті створіння, що любило старого, чернь, не вагаючись, розправилася б із ним. Тінь, похована під камінням зруйнованої гори, пронизана янгольським пір'ям, відчула, що її господареві загрожує смертельна небезпека. Терплячи біль, Аратс витягла пір'я, просочилася крізь щілини між камінням і накинулася на кулак. Демони, що розсмакували свободу, стали сильнішими. Кулак розмахнувся і вдарив. Тінь затулила собою господаря, прийняла удар на себе.