Глава 67 Дзеркальний портал

Петюнька з феями повернувся до печери з трубою. Вона була ширшою за звичайні камери-колодязі, і сотням товстих панів Соньків легше було в ній розміститися. Феї почали жалібно попискувати, бо зголодніли вже. Однак чекати манни небесної не було сенсу. Ніч карала в'язнів позбавленням пайка.

– Нічого! Нічого! – заспокоював пузанчиків хлопчик. – Я вас нагодую. Це мій пензлик може!

Уявивши собі, що б він сам зараз з'їв, Петюня намалював свої улюблені смаколики: оладки зі сметаною, вареники з вишнею, смажену хрустку картоплю, консервовані помідори, пухкі булки з маслом і малиновим варенням, біло-рожевий зефір, трубочки з кремом, вершкове морозиво... Усе, що пропонував феям малюк, вони з'їдали, не моргнувши оком, але ніяк не могли насититися і вимагали добавки.

– Здається, я починаю розуміти, чому так бурчала Ніч, – скоса поглядаючи на панів Соньків, які зосереджено жували, сказав, мовби між іншим, Петюня. – Прогодувати таку ораву вічно голодних ротів, які якщо не жують, то пищать до головного болю, – заняття не з легких. Куди там мені, зі своїми помідорами? Їм манни небесної було мало. Я намалював би цю загадкову манну, якби знав, що це таке. Може, манна каша? Га?

– Кашу давай, – охоче закивали Соньки, поплескуючи себе по голих животах. – І манну, і гречану, пшеничну і ячну, кукурудзяну, пшоняну, вівсяну, горохову, рисову, перлову. З грибами, зі шкварками, з кропом, з маслом! Давай! Давай! Давай! І-і-ій!!!

– Цить! – крикнув Петюнька і стукнув палицею по трубі, сподіваючись так заспокоїти пискунів. – Я б теж замкнув вас, щоб не докучали. Від вашого писку в мене вже зводить щелепу.

– Ій-ій-ій! – незворушно пищали феї.

Хлопчику нічого не залишалося, як намалювати на стіні кілька казанків, в кожному з яких кипіла каша. Слідом за казанками пішли таці з пиріжками. Їх феї, приклавшись до фігурних глечиків, запивали квасом, молоком, компотом. Різнобарвні цівки стікали по жирних підборіддях, капали на животи, накопичуючись у вигляді смачних калюжок у їхніх численних складках. Помітивши це, деякі Соньки ставали на коліна і злизували з животів сусідів пролиті краплі.

– Фе-е, справжні поросята, – скривився Петюня і відвернувся, не бажаючи більше дивитися на неохайних ненажер.

Власне, відвести погляд йому було нікуди. Кругла печера була вщерть переповнена панами Соньками. Хіба що, можна сховатися за дверима? Тими самими, через які малюк уперше увійшов до камери з феями. Зрозумівши це, Петюнька попрямував до дверей. Йому раз у раз доводилося переступати через Соньків, які, закінчивши трапезу і розвалившись на підлозі, готувалися поспати.

– Не можу повірити, – бурмотів собі під ніс хлопчик, – що ці поросята працюють феями.

Коридор за дверима ще не встиг розчинитися. Він вів у кімнату із дзеркалом. Це Петюнька добре пам'ятав.

«Забудеш тут, коли стільки страху натерпівся через страшне дзеркало, – подумав малюк, і від цієї думки у нього мурашки побігли за плечима. – Ні, повертатися в ту кімнату я не хочу. А втім… Дзеркало – це теж двері з певного погляду? Портал? Адже я потрапив у казку через трельяжне дзеркало? Якщо іншого виходу немає, може, чарівне дзеркало в дивній кімнаті допоможе? Головне – зрозуміти, як відчинити цей портал. Ох, як не хочеться мені це розуміти. Але ж не вічно тинятися тут разом з писклявими панами? Я їм не слуга. Нагодуй, подай, дай... Крім дзеркала, як я погляну, нічого придумати не виходить. Тоді треба спробувати. Ах, треба...»

Не можна сказати, що рішуче, але хлопчик все-таки пішов до дверей у кінці коридору. Найдопитливіші феї снів поповзли за ним. Набиті смаколиками животи тягнули їх до підлоги, і інакше, ніж накарячки (ну точно поросята!), у них пересуватися поки що не виходило. Петюня махнув на феїв рукою, вирішив не проганяти їх. Нехай повзають, якщо хочуть. Аби тільки в проході не застрягли.

У таємничій кімнаті нічого не змінилося. Як і раніше, на підлозі валявся перевернутий табурет. Тьмяне дзеркало, вкрите з того боку зеленим туманом, начебто дрімало. У ньому відбивалися двері, намальовані на стінах і підлозі Петюнькою ще під час першого відвідування ним кімнати. Його ж власне відображення було відсутнє. Малюкові навіть стало ніяково: дивитися в дзеркало і не бачити там себе? Це дуже дивне відчуття.

Петюня пройшов до середини кімнати, підняв табурет, сів, замислився.

– Еврика! – раптом вигукнув він і, як годиться в таких випадках, стукнув себе по лобі. – Рішення ж дуже просте! Потрібно промовити заклинання, яке відчиняє двері в Міжсвіт. Я його добре знаю.

Феї снів, яким вдалося, нарешті, встати з колін, оточили хлопчика. Заклавши руки за спини, вони розглядали скромну обстановку таємничої кімнати. Петюнька спостерігав за ними, дивлячись у дзеркало, в якому ходили лисі товстуни навколо... порожнього табурета.

– Ну, ось що, Соньки, – різко встав хлопчик з табурета, перекинувши його, – передайте вашим, щоб один за одним заходили в кімнату, щоб не скупчувалися в проході. Зараз я відчиню портал в космос, і ми покинемо цю холодну планету.

На чому пан Петюнька збирається летіти? – поцікавився фей, який стояв найближче до хлопчика. – Крилатих капців у пана хлопчика більше немає. О, наймудріший, дозвольте нам нести вас?

Малюк замислився: «Я, звісно, міг би начарувати за допомогою пензлика або книги заклинань якийсь транспортний засіб. Знати б, який? Може, огірковий мотоцикл, як у Фло-майстра? Ні. А якщо раптом заглухне мотор? Що тоді? Адже я достеменно не знаю, що ховається за дверима, куди ми потрапимо. Доведеться довіритися феям. Вони все життя зі світу в світ перестрибують, розносять добрі сни».

Два товстих фея, не чекаючи, коли Петюня дасть згоду, стали з обох боків, взяли його під руки.

– Ми не кинемо пана хлопчика, ні-ні, – запевняли пузані.