Глава 65 Вітер

Трубопровід вів на поверхню планети. Такого висновку дійшов малюк, відчувши на своїй шкірі легкий дотик свіжого вітерцю. Висолопивши язика, невгамовний вітер ластився до хлопчика, терся об його щоки. Він був щасливий, бо нарешті знайшов собі друга.

– Вау-вав-вав-вав! – радісно завив вітерець, виляючи закрученим у вихор хвостом.

Труба враз закінчилася. Над Петюнькою всміхалося вмите зоряним світлом небо. Вітерець першим вискочив із труби, закрутив пил. Йому так кортіло погратися з хлопчиком. Петюнька ж не поділяв його захоплення. Він боявся, що вітер своїм виттям приверне увагу Стражниці. Це було б дуже недоречно.

Згоряючи з нетерпіння, вітерець подув сильніше, вибив з рук хлопчика вишневу гілку і пензлик, на льоту зловив їх, покружляв і повернув, кинувши під ноги Петюньці.

– Вав-ва-а-а-у-у-у-у! – гордо завив вітер, вимагаючи, щоб його похвалили.

– Тихіше, тихіше, – приклав палець до губ Петюня, – не треба шуміти. Хороший, хороший вітер.

– Ву-у-у-у, – повискував вітерець біля ніг малюка, ніжно тріпаючи його штанини.

Хлопчик хотів погладити по загривку вітер, але його рука пройшла крізь нього. Тільки маленькі піщинки, потривожені грайливим вітерцем, осіли на дитячій долоньці.

– Так, руками тебе не візьмеш, – примружив Петюнька очі, в які, незважаючи на окуляри, теж потрапив пісок, – ти всюди, ти скрізь, ти все знаєш, ти все бачиш. Ти хороший вітер. Ти допоможеш мені.

Вітерець радий був служити, став на задні лапи, подув хлопчикові в обличчя, скуйовдив його волосся.

– Ось на, – Петюня зняв лівий капець і помахав ним перед носом вітру, – хороший мій, знайди мені ще багато таких самих. Де вони у вас зберігаються?

Вітер розхолодився раптом, ліг животом у пісок. Лівий капець, яким все ще розмахував малюк, насупив ниточки-брівки.

– Вув, – коротко гавкнув вітерець, ніби виправдовуючись перед своїм новим другом за те, що не може учинити його волю.

Лівий капець, образившись, що його проігнорували, заплакав. Петюнька похитав головою, сів навпочіпки перед купою піску, що ледь помітно колихалася, бо там влаштував собі лежанку вітер, і якомога жалібніше попросив:

– Будь ласка? Ну, дуже треба. А потім я з тобою ще пограю. Буду кидати палицю, а ти її ловитимеш. Згода?

Вітер засунув голову в пісок, що означало – ні.

– Ух, упертий, – мало не крикнув спересердя малюк, але вчасно схаменувся і, знову перейшовши на ласкаво-прохальний тон, продовжив умовляти неслуха. – Хочеш, я намалюю для тебе дерево? Будеш гратися з його гілками, скидати з них листя, а потім ганяти їх по планеті. Це веселіше, ніж збивати хвостом пісок. Я можу ще намалювати хмаринки. Будеш вибивати з них дощик. А коли стане зовсім холодно, закрутиш у танці заметіль. Ну як? Хочеш?

Вітер припинив мляво перекочувати пісок, підняв хвіст трубою. Вважаючи, що цей жест означає згоду, Петюня почав малювати пензликом, використовуючи небо як полотно. Він не вмів гарно малювати, міг лише накреслити контури, що віддалено нагадували ті предмети, які йому хотілося зобразити. На щастя, чарівний пензлик не вимагав від юного художника особливої майстерності, сам впорався, сам вдихнув у картину душу, надав грайливої легкості хмарам, що розпливлися над планетою, та гордовитої могутності кремезному дубу. Дерево вітало небо, що стало раптом повітряно-кучерявим, – шаруділо листям, простягало до нього гілки для дружніх обіймів.

Вітер від захвату завиляв хвостом, стрибнув на дерево, від душі пошугав в його розлогій кроні, потім зосередив увагу на хмарах: хвостом лоскотав їхні пухнасті боки, через що хмаринки сміялися, бризкаючи веселим дощиком. Там, куди падали крапельки, змішуючись із піском, сором'язливо сходила травичка. Вона теж була не проти того, щоб погратися з вітром, про що повідомляла йому ніжним шелестом своїм.

Петюнька, спостерігаючи, як радіє вітер, радів разом із ним. І йому теж закортіло побігати по шовковій траві, підставити обличчя тихому дощику. Але, як кажуть дорослі, спочатку справа, а потім розваги.

«Ах, якби не ці капці. Ах, якби не капці...» – згадав малюк про мету своїх пошуків.

– Вітре, вітре! – покликав він бешкетника, що примостився на нижній гілці дуба і розгойдувався, немов на гойдалці. – Ти задоволений?

– Вув!

– Отже, так? Тоді, хороший мій, допоможи мені знайти місце, де заховані чарівні капці феїв. Будь ласка?!

Вітерець зіскочив із гойдалки. Гілки дуба ще трохи похиталися і заспокоїлися. Травинки здивовано поглянули на небо, звідки з таким же подивом на них дивилися застиглі хмари.

– Що відбувається? – злякався Петюня. – Невже вітер покинув мене?

– Не може бути! Не може бути! – запевняли його капці.

Малюк понурив голову, взув лівий капець, підтягнув штанини, засунув за пояс пензлик. Він посилено кліпав очима, намагаючись утримати сльозу, що просилася на волю. Йому боляче було усвідомлювати, що його зрадили. Саме зрадили! Так відчував Петюня. За той короткий проміжок часу, який він провів у товаристві кумедного вітру, хлопчик здружився з ним, почав йому вірити. Серце підказувало, що вітерець хороший, добрий, а він... А він пішов! Як же так?

Хмари засумували, заплакали градом, який, падаючи, пробивав у листі дірки, ранив молоду траву. Малюк і собі заплакав, не стримавши все-таки сльозу. Холодні сльозинки звивисто прокладали шлях на дитячому личку, але до підборіддя не добігли. Свіжий вітер осушив їх, ласкаво потріпав Петюньку за щоки.

Хлопчик, усміхаючись, підвів до неба очі, куди злетів вихором його друг. Відразу йому здалося, що він осліп. Зникли зірки, хмари, наче Трельяжна планета повернула собі колишній вигляд – чорний, порожній. Хоча ні, не порожній! У небі щось ворушилося. Темна пляма, бачив Петюня, розросталася, мчала на нього.