Глава 64 Феї снів знайшлися!

Опритомнівши після падіння, Петюнька насамперед підняв із підлоги книгу, з якою він уже двічі, нехай і ненавмисно, обійшовся неввічливо.

– Простіть мені, будь ласка, шановна книго, – плаксивим голосом попросив вибачення малюк, – я не хотів вас кидати на підлогу. Так вийшло...

Книга заклять ласкаво поплескала сторінкою по Петюньчиній долоньці, помурчала трошки, як кішка, після чого, вважаючи, що з формальностями покінчили, вона згорнулася, і замкнувся золотий замочок. Хлопчик зі спокійною совістю поклав її у футляр. Не забув він також про пензлик і палицю Ика. Підбираючи ці чарівні предмети з підлоги, Петюня намагався не дивитися в дзеркало. Він знав, що зелений туман його захищає, що дзеркало паралізоване до часу, але обережність все-таки ніколи не завадить.

«Поки дзеркало не схаменулося, – справедливо розсудив малюк, – треба йти звідси. Все одно феїв снів тут немає».

Щоб заощадити час, Петюнька намалював двері не тільки на трьох стінах, а й на підлозі. Коли всі чотири двері разом відчинилися, він застиг, вирішуючи, якими з них йому скористатися, прислухався, придивився. Оскільки сам малюк не міг толком розрізнити що-небудь у темряві коридорів, що розстелилися перед ним, довелося звернутися по допомогу до капців:

– Ну ж бо, шустрики? Що скажете? Де ваш господар? Куди йти?

Капці переглянулися, підморгнули один одному. Піу-піу-пі-і-і! – несподівано запищали вони дуетом. Хлопчик, приголомшений, притулився до стіни, затулив вуха долонями. Пилок із вишневої гілки рясно припудрив його, від чого волосся стало здаватися рожевим. Не витримали писку капців також і стіни. Вони нервово затремтіли, золотистими хвилями заструменів по них пісок.

– Досить, припиніть уже, – попросив Петюня. Він мотав головою, струшуючи з волосся пісок і пилок.

Капці замовкли. Хлопчик здивувався, що вони так легко послухалися його, але незабаром переконався, що річ тут не в послуху, а геть в іншому. Капці писком своїм когось покликали і тепер прислухалися, очікуючи, що цей хтось їм відповість. І відповів-таки – схожим писком, що долинав з отвору в стіні, тій, що ліворуч від дзеркала.

– Летимо ліворуч, – урочисто оголосив лівий капець. Правому нічого було заперечити.

Петюнька радий був летіти будь-куди, аби тільки не вниз.

«Раптом ще до дна планети доберуся, – розмірковував він. – Пірнати в розпечену лаву якось не хочеться».

Що далі малюк просувався коридором, то голоснішим і нестерпнішим ставав писк. Петюнька почав серйозно подумувати про те, щоб повернути назад, став нерішуче посеред коридору, озирнувся. Але думка про страшне дзеркало, яке мало не затягнуло його, переконала хлопчика в тому, що повертатися в таємну кімнату все-таки не варто. До того ж в писклявому потоці, що накотився на бідні Петрикові вуха, можна було розрізнити деякі слова.

– І-і-ій! Я голодний. Я їсти хочу-у-у-у-у-у!

– І-і-і! І я їсти хочу!

– Я дужче хочу, ніж ви. Я довше тут сиджу-у-у-у. І-і-ій!

– Ми їсти хочемо, ій-ій-ій! Їсти! Їсти!

Сотні товстих панів Соньків у смугастих арештантських костюмах, заклавши руки за спину, ходили кругом вздовж гладко відшліфованих стін величезної печерної камери. Ходили й пищали, вимагаючи їжу. Петюнька обв'язав голову курткою піжами, щоб хоч якось убезпечити себе від писку Соньків, а мішечок засунув у штани.

У центрі камери з високої стелі замість сталактита звисала пузата труба, що випромінювала слабке світло. Коли писк голодних феїв снів досяг свого апогею, труба надулася, зашарілася, наче дівчина, і вистрілила в ув'язнених білою піною. Вкриті з ніг до голови шиплячою пінистою речовиною Соньки, не зупиняючись, облизували свої руки, а також спини і плечі тих, хто йшов попереду. Писк припинився. Замість нього печерне відлуння рознесло дружне чавкання сотень ненаситних ротів.

– Ух, ненажери, – почувся в трубі втомлений голос Ночі-Наглядачки, – на вас не настачишся. Майже всю манну небесну з'їли. З полуничним смаком, у-у-у-у-у.... Малиновим, грушевим, яблучним... У-у-у-у! Бананово-ананасову я навіть не скуштувала. Усю вам, іроди пискляві, віддала. Досить об'їдатися, поросята! Обід закінчено. Час стати до роботи. Взяли в руки щітки! Бігом стіни шліфувати!

Облизуючись, прицмокуючи, жуючи, відригуючи, гикаючи, сотні товстих, з однаковими обличчями панів Соньків взялися ритмічно, зліва направо, знизу догори й назад донизу, водити пухнастими щітками по стінах.

– Раз-два, вліво! Раз-два, вниз! Повернулися кругом, раз-два! А тепер спочатку! – командувала Ніч. – Раз-два, вліво! Раз-два, вниз!

Вітер-пустун від нудьги задув у трубу, викликав ненароком перешкоди на лінії, через що трубомовлення припинилося. Ніч покашляла в трубомікрофон, постукала, ще раз покашляла. Дуже скоро їй набридло стукати і кашляти, і вона спурхнула в небо протирати ганчірочкою свої зірки. Вітер погудів-погудів, поганяв повітря, поплескав Соньків по їхніх однакових блискучих лисинах і теж вирішив ретируватися, щоб перевірити, як справи там у Ночі, чи всі зірки на місці. Феї продовжували натирати стіни, але вже з меншим запалом. Зрештою працювати їм набридло, і вони покидали щітки, сіли на підлогу, склали пухкі ручки на животах і, наче за командою, заснули, видуваючи смішні «труля-ля».

Петюня навшпиньки увійшов у камеру. Йому не хотілося будити феїв снів завчасно. Від їхнього противного писку вуха хлопчика достатньо вже настраждалися. Але не шуміти Петюньці не вдалося. Мішечок із сонним порошком вивалився через праву штанину на капець, підбив йому око.

– Караул! – запищав капець. – Убивають!

Чарівні в'язані шкарпетки захихотіли. Лівий капець, підтримуючи братика, почав ремствувати:

– Ой, що ж це робиться? Яке неподобство?! Наших б'ють! Рятуйте, хто може!