Глава 63 Таємна кімната з тріснутим дзеркалом

«Там, сподіваюся, я знайду панів Соньків», – подумав хлопчик і зробив крок униз.

Крилаті капці не дали йому впасти, опустили на кам'яну підлогу невеликої кімнати з величезним тріснутим дзеркалом на всю стіну. Дзеркало це випромінювало блакитне світло, у якому купалася таємна, як охрестив її Петюня, кімната. Пляшкові смолоскипи на стінах давно згасли, поступившись першістю дзеркалу. У його химерному чарівному сяйві кімната не здавалася похмурою чи небезпечною, якою насправді вона була. Проте Петюнька не вірив дзеркальному світлу. Його внутрішній голос нашіптував йому, що необхідно бути обережним. І, треба визнати, інтуїція хлопчика досі його не підводила.

Перед дзеркалом валявся перевернутий табурет. Схоже, той, хто перекинув його, кудись дуже поспішав. Будь-яких інших меблів у кімнаті не спостерігалося. Не зустрів малюк тут і жодної живої душі. Хіба що вітало Петюню в дзеркалі його власне відображення, махало йому рукою, підморгувало й посміхалося. Тоді як сам хлопчик стояв непорушно посеред кімнати, навіть і не думаючи посміхатися, махати й підморгувати собі.

– Злякався? Ха-ха! – насміхалося з Петюні його відображення. – У штанці наклав?! Хі-хі!

– А ось і ні. Чого мені боятися? – заперечив хлопчик, виставивши вперед, про всяк випадок, руку з палицею Ика. – Що ти можеш мені зробити?

– Боятися мені чого? Зробити мені можеш ти що? – дражнився задзеркальний Петюнька, повторюючи те саме, що сказав малюк, тільки слова він вимовляв у зворотному порядку.

– Захочу, от і розіб'ю дзеркало, – погрозив хлопчик, не помітивши, як легко він дозволив гніву засліпити себе. Петюня справді готовий був зробити це.

– Дзеркало розіб'ю і от захочу, – сміялося, схопившись за живіт, відображення. – Чу-чу, чу-чу, чу-чу!..

Петюнька замахнувся, з криком «на тобі!» кинувся на кривдника. Його обличчя, відображене в дзеркалі, спотворилося до невпізнання, почорніло, в очах спалахнуло ненавистю вугілля. Те, що знаходилося по той бік дзеркала, не було хлопчиком. Це було чудовисько. Темний бік душі Петюньки.

Малюк злякався. Самого себе! Він був вражений, приголомшений, розчавлений... Піддавшись темним думкам, темним почуттям, Петюнька не помітив навіть, як упустив палицю і пензлик. Страх підживлював його лють. Хлопчик ударив кулаком по дзеркальній гладі. Дзеркало не розбилося, крякнуло і засмоктало його кулак. З того боку чужий, злий Петюнька схопив руку, що застрягла в дзеркалі, і потягнув на себе. Не встиг малюк схаменутися, як його затягнуло в дзеркальне болітце, що огидно крякало, по саме плече.

– Кошмар! Який кошмар?! – запанікували капці.

Вони не бажали стати їжею ненажерливого дзеркала і відчайдушно плескали крилами, намагаючись витягнути з нього хлопчика. Петюньку притиснуло до дзеркала. Він відчував, як натягнулася шкіра правої щоки, ніби її прищемили прищіпкою. Праве око заплющилося. Губи криво, вимучено розтягнулися. Розуміючи, що в його розпорядженні лічені секунди, малюк лівою, поки що вільною рукою вийняв із футляра книжку, кинув її на підлогу, подалі від дзеркала.

– Вибач, – ледь вимовив Петюня. Йому складно було говорити з розтягнутими губами.

Книга примирливо зашурхотіла сторінками. Їй треба було щось наказати, назвати букву, заповітне слово, але хлопчик, охоплений страхом, не міг придумати, що йому зараз найпотрібніше.

– Д... Друзі мої! – просто покликав Петюня своїх вірних товаришів.

– Держи! – почув він голос, начебто Дзинь-да-да.

Малюк не міг повернути голови та подивитися, що відбувається в кімнаті. Половина його обличчя вже занурилася у волокнисту дзеркальну масу. Але він відчував, як хтось тримає його за ліву руку. Хтось дуже сильний.

– Ах, взяли! Б-б-беремо! Всі разом! Грандіозно! Дійсно, так-так! – почулися голоси Петюньчиних друзів.

Хлопчик застряг у дзеркалі, заплутався в його липкому павутинні. Обидві руки, за які його тягнули з двох боків, ніби він був ганчірковою лялькою, нестерпно боліли.

«Ось так само мотузку перетягують спортсмени під час ігор, – з гіркотою подумав Петюня. – Але то мотузка... Але то ігри... Я ж людина! Якщо мотузка лопне, вона нічого не відчує. Її замінять іншою мотузкою або зв'яжуть кінці. Ой, а якщо лопну я? Матусю! Мамо! Допоможіть!»

Дзинь, дзон, дзень – задзвеніло раптом у вухах малюка. Праворуч почалася якась метушня. Щось, що утримувало Петюню, послабило хватку. Зліва піднатужилися, смикнули сильніше. Петюнька похитнувся, але не зрушив із місця – він надто глибоко засів у зловісному дзеркалі.

«Ну ось, – схлипнув хлопчик, – я вже не мотузка, а ріпка з казки про дідуся, бабцю, онуку, собачку Жучку і ще когось там? Смикали вони всі ріпку, смикали, а витягнути не змогли. Напевно, я до дзеркала приріс, пустив, як та казкова ріпка, коріння?»

Дзенькіт став голоснішим: дзон-дзинь-дзень-дзень-дзень-дзон! Хтось, важко дихаючи, схилився над Петюнькою, пихнув зеленою парою на нього і м'яко підштовхнув. Хлопчик вилетів із дзеркала і шльопнувся на підлогу посеред кімнати. Поруч із ним лежала розгорнута книга заклять, трохи далі – пензлик і вишнева палиця. На сторінці книжки каліграфічно, із гарними завитками була написана літера «Д». Прямо перед очима Петюньки чорнило почало вицвітати, контури літери стиратися, і врешті буква «Д» зникла зовсім. Термін дії буквеного чаклунства закінчився. Петюня озирався навсібіч, сподіваючись побачити своїх друзів, адже він точно чув їхні голоси. Однак у кімнаті, крім нього, нікого не було. Навіть дзеркальне відображення хлопчика кудись сховалося.