Глава 62 Камери Трельяжної в'язниці

У правій руці Петюня тримав вишневу гілку, яка виконувала функцію факела. У її променях, що наполегливо тривожили темряву, несміливо проступали сірі стіни, зліплені з піску та глини. Впадало в око, що колодязь – штучного походження. Аж надто гладкими, на думку малюка, були його стіни. Тут явно попрацювали чиїсь умілі руки.

– Еге-гей! – захоплено кричав лівий капець, задоволений, що йому таки вдалося обійти правого братика.

Другий капець, щоб помститися за це, дав задній хід, відвів ногу малюка назад. Вийшла ластівка.

– Ну, досить! Я вам не клоун! – урвався терпець у Петюньки. – Мені набридли ці ваші вибрики.

Феївські капці трохи угамували свій запал, пішли нарівні. Тепер Петюнька плавно опускався все нижче й нижче, тримаючи факел-палицю над своєю головою. Іноді він розмахував нею, підносив до стін, сподіваючись розгледіти щось цікаве, але на нього чекало розчарування – все те саме кругом. Суцільна сірість, суцільний пил, і нема їм кінця-краю. Колодязь, здавалося, вів у саме серце холодної планети. Занурення в нього затягнулося, і малюк навіть втомився.

– Уміння черв'яків рити підземні ходи зараз мені стало б у пригоді, – перше, що сказав Петюня, коли його ноги торкнулися дна колодязя – порожнього... Отже, треба починати пошуки спочатку. Доведеться повернутися на поверхню Трельяжа, щоб пірнути в інший колодязь. А таких кратерів на тілі планети ох як багато... Усі не дослідиш.

– Тю, то стань черв'яком, – підказав правий капець.

– Книга заклять тобі навіщо, пане Петюнько? – теж вирішив порадити лівий капець. – Ну-бо, чаклуй!

– А ось візьму і начаклую, – сказав хлопчик, розглядаючи поки що чистий аркуш паперу. – Тільки не хочу я бути черв'яком. Та й потім... У черв'яків же немає ніжок. На що тоді я вас взую? Ні. Бути черв'яком – точно не те. Я ліпше... Я ліпше пензлик начаклую. Той, який бачив у художника Хмелевича. Гадаю, що не тільки смаколики, намальовані ним, стають справжніми, але, наприклад, двері теж? Так-так, чарівний пензлик допоможе мені перейти з однієї камери в іншу через двері, які я намалюю. Отже, книго, літера «П» – пензлик!

Коли на сторінці з'явилося кольорове зображення літери «П», у ліву руку хлопчика ліг пензлик. Петюня накреслив ним на сірій стіні контури майбутніх дверей – великий прямокутник, прималював йому круглу ручку. Двері скрипнули, прочинилися. За ними перед хлопчиком розстелився коридор. Саме розстелився, як скручена рулоном килимова доріжка. У протилежному кінці довгого коридору прочинилися інші двері, і теж зі скрипом.

У такий спосіб, малюючи на стінах двері і розстеляючи доріжки-коридори, Петюнька переміщався від колодязя до колодязя. Зсередини усі кратери, що траплялися йому на шляху, були абсолютно однаковими і порожніми. Спочатку малюк рахував їх, але камер було так багато, що він втратив лік. Тоді Петюнька, щоб не заплутатися, почав позначати кратери, малюючи на стінах числа. Тільки от халепа – цифри з-під чарівного пензлика оживали, зіскакували на підлогу і, подібно до тарганів, розбігалися, ховаючись у щілинах. Упертий Петюня не бажав здаватися і пальцем креслив цифри. Стіни реготали, не витримуючи лоскоту, і пустотливо посипали його голову сірим піском. Однак нові числа не тікали, і малюк, заспокоївшись, продовжив свій шлях підземними колодязями, присвоюючи кожному з них свій номер.

– 81, 82, 83... 124... – стомлено рахував Петюня.

На відміну від Яшки, який без запинок міг порахувати хіба що до двадцяти, він добре розумівся на арифметиці. Усе завдяки тітці Зої, педагогу за освітою, яка взяла на себе підготовку до школи дуже розумного, як на свій вік, племінника.

Вийшовши зі 125-ї камери, хлопчик зупинився, розгублено потер скроні, бо увійшов він усупереч усім правилам у камеру під номером 84. Але цього не має бути! За камерою 84 слідував колодязь під номером 99, далі камера 48, за нею 27, і знову, до того ж двічі поспіль, камера 84.

– Вони знущаються, чи що, з мене? – здивувався Петюня і навіть трошки образився. – Міняються місцями, як кольорові квадратики в кубику-головоломці?

– А ми попереджали, – запищали обидва капці, – що на черв'яка треба було перетворюватися. На черв'яка! Користі більше було б. Підошвами клянемося. Так-так!

– Та ну вас із вашими черв'яками і підошвами, дірявими, до речі, – тепер уже точно образився малюк. – Тут черв'яки не допоможуть. Тут потрібно щось інше. Спробую намалювати я двері не на стіні, а на підлозі. Може, тоді якийсь толк буде? Може, вийде?

Петюня опустився на коліна, заради різноманітності накреслив замість прямокутника коло з великим кільцем замість ручки. Люк матеріалізувався, однак відчинити себе не дозволив. Хлопчику довелося намалювати лом і потім добряче попотіти, підчіплюючи ним вередливу кришку люка. Його зусилля не були марними – кришка знехотя відчинилася. Знизу ринуло блакитнувате світло. Як і припускав Петюня, у надрах Трельяжної планети, під камерами, знаходився ще один рівень – секретний!