Глава 61 Здрастуй, Трельяжу – холодна плането!

Спалах. Промінчики світла від Петюньчиних квітів витягнулися, немов жувальна гумка, і коконом огорнули хлопчика з птахом. Зникло понівечене небо Сутінкової Долини, що так настраждалося від черні. Світло злизало бруд, вибілило небесне полотно. Руки янгола обійняли Петюньку. Здоровим крилом птах укрив його. Запанувала тиша. Тук... пауза... тук... тук... пауза... – тихенько постукувало янгольське серце на вухо хлопчикові. Тук-тук, тук-тук! – радісно відповідало йому сердечко маленької людини. І цей милий слуху сердець перестук зближував їх ліпше за всякі слова.

Петюнька не знав, скільки часу вони так ширяли разом – кілька хвилин чи вічність? Усередині кокона зі світла час, здавалося, зовсім застиг, законсервувався, забув, що має кудись бігти, відлічувати секунди.

«Як добре, – радів малюк. – Як добре, що я не самотній!»

Пелюстки квітів почали потихеньку опадати й кружляти навколо мандрівників між світами. Кокон зі світла розкрився, випустивши їх на волю. Сяючою зграйкою пелюстки випурхнули в отвір, за яким причаїлося чуже небо чужого світу. Точно не Сутінкової Долини! Глухе, сліпе, нудьгуюче небо Трельяжа порожніми очницями поглянуло на гостей.

Пелюстки, сміючись, пустилися в танець. Темному небу було байдуже, хто на ньому танцює. Ніч-Стражниця, розбуджена сміхом, з цікавістю розглядала прибульців. Вітер-пустун теж визирнув із будки. Йому не терпілося приєднатися до танцю білих пелюсток, що казна-звідки взялися на небі сумної планети. Не витримавши все-таки спокуси, пустун прослизнув повз Ніч і, розігнавшись, свистячи, розніс пелюстки по всьому небосхилу. Стражниця ахнула, але не стала вгамовувати вітер, що розпустувався та розтанцювався, оскільки їй подобалося нове вбрання – у сяючий горошок.

Втомившись кружляти, пелюстки липли білими пластирами до неба. Трельяжна Ніч акуратно розгладжувала їх долоньками, радіючи, як дитина, що в неї тепер є свої зірки. Небо відразу подобріло.

Ангелоптиця опустила хлопчика на вкриту темними плямами планету, яка у світлі зірок виглядала вже не так сумно, як раніше. Загадкові плями, що з висоти янгольського польоту нагадували п'ятикопійчані монети, зблизька виявилися неймовірно широкими кратерами. Кожен такий кратер-колодязь був розміром із футбольне поле. Про те, яка їхня глибина, Петюнька й гадки не мав і, чесно кажучи, з’ясовувати це геть не збирався.

Між колодязями були проведені вузькі, застелені сірим пилом доріжки. Пересуватися ними маленькому хлопчикові було небезпечно. Один хибний крок, і яма із задоволенням поглине тебе.

Людиноптах примостився на одній із таких стежок, обережно витягнув поранене крило, помацав його, похитав головою.

– Більше немає сил, – із сумом сказав янгол. – Далі, малюку, тобі доведеться самому. Скористайся феївськими капцями. Вони приведуть тебе до свого справжнього господаря.

– Ні! – протестував Петюнька. – Ні-ні!

Він не хотів залишати пораненого птаха самого, він не хотів залишатися сам. Чого більше не хотів, малюк і сам не знав.

Птах склав крила, розпушив пір'я, зігріваючись, адже на Трельяжній планеті, яка ніколи не знала світанку, було дуже холодно. Більше янгол не зронив ані слова, але в його бузкових очах читалася така любов, віра і надія, що Петюньчине серце здалося.

 – Добре, я зроблю це. Сам точно не знаю, що саме це, але зроблю... – пообіцяв хлопчик.

Капці запищали в передчутті нових пригод. Янгол кивнув. Він був спокійний.

– Летимо, – наказав капцям Петюня. – Шукайте свого господаря. Шукайте феїв снів.

Зі звичним гучним «фіву-фіву!» капці підняли хлопчика над колодязями. На їхніх потертих матер'яних «личках» розпливлися дірчасті усмішки. Вії-ниточки посмикувалися від збудження. Капцям, безсумнівно, подобалося, що їм доручили важливу справу.

– Цур, я поведу, – встиг першим крикнути правий капець і різко смикнув вправо.

– Ні-ні, братику, йдемо наліво, – не погодився з правим лівий капець і вперто повернув ліворуч.

Ноги Петюньки роз'їхалися. Смішно збовтавши повітря руками, малюк перекинувся і повис сторч головою. Під ним зяяла, оскалившись беззубим ротом, чорна прірва. Із заплющеними від страху очима Петюнька однією рукою потягнувся до окулярів, іншою – до футляра, пошкодженого чаклунським батогом. Ані окуляри, ані книгу йому ніяк не можна було втрачати.

– Капці! Капці-і-і-і! – крикнув хлопчик бешкетникам, які з великим запалом тягнули його врізнобіч. – Не балуйтеся! Прямо давайте! Прямо!

Вхопившись за коліна, Петюня прийняв позу, ніби сидить, потім акуратно, не кваплячись, випростався і трохи подався корпусом уперед, відвівши назад ноги з капцями, що несамовито пищали – цього разу від невдоволення.

– Я поведу, чуєте? Я! – твердо сказав хлопчик.

Капці скривилися, але підкорилися слову Петюньки. Як не крути, хлопчик усе ще залишався їхнім господарем. Доти, звісно, доки не знайдеться справжній власник – пан Сонько.

Витягнувши руки човником, малюк довго ширяв над Трельяжною планетою, вдивлявся в чорні дірки, але все марно. Хай як старався він розгледіти що-небудь у темряві, всі кратери виглядали однаково: порожньо, холодно, мертво.

«Напевно, їх видавлювали на тілі планети однією великою склянкою? – подумав, розлютившись, Петюня. – Так мама робить із тіста кружечки для вареників. Але як же мені в них розібратися?»

– З висоти, пане Петюнько, кахи-кахи, – підкреслено ввічливо звернувся до хлопчика правий капець і закашлявся, – ми навряд чи що-небудь знайдемо. Кахи-кахи...

Лівий капець пошамкав губами, подумав, після чого вирішив погодитися зі своїм братом.

– Так, – підтвердив він, – потрібно обстежити камери Трельяжної темниці зсередини. Десь там, на дні колодязів, Сморчок, тьху на нього, сховав феїв снів. Підошвою відчуваю, що там.

– Як шкода, що я розтратив усі сяючі пелюстки, – зітхнув Петюня. – Хоча зірки з них вийшли відмінні! Але що ж мені робити? Адже в колодязях темно, хоч око виколи? Ах, так. Палиця Ика! Ой, здається, я забув її на доріжці поруч з янголом... Що робити? Як набридло мені це питання. Що робити, книго? Книго!!!