Глава 60 Три літери «С»: Сонце, Світло, Сенс

Лагідним шелестом зустріли подорожніх бобові зарості, покірно розсунулися, даючи прохід, і відразу ж зімкнулися за їхніми спинами. Білі блискавки не шипіли й не жалили. Вони розм'якли, немов масло, що підтануло на сонці, і дозволили пройти крізь купольну сітку. На пір'ї птаха, на волоссі та піжамі Петюньки залишилися жирні масляні плями.

Побачивши бузкову цятку на купольному покриві, яка стрімко збільшувалася, чаклун Сморчок нервово моргнув опухлим оком. По його в'ялих щоках все ще текли чорні сльози. Витерши рукавом обличчя, старий стьобнув батогом відпочиваючу чернь.

– Досить валятися, шолудиві пси! – закричав він, вказуючи батогом на бузкового літуна. – Ату їх, ату, ату!

Трельяжний Князь був дуже злий. Столицю павуків не вдалося, як планувалося, взяти з наскоку. Та ще біль в оці нагадував про пережите приниження.

– Як вони посміли?! – скреготів зубами старий, не перестаючи моргати і плакати. – Вони за це поплатяться.

Чаклун пришпорив таргана і слідом за гавкаючою черню помчав назустріч янголу. Сльози, що капали з його очей, підживлювали темних воїнів, робили сильнішими демонів-генералів. Згуртувавшись, чернь лавиною навалилася на птахоангела, оглушила Петюньку, вперто намагалася просочитися до його рота, носа, піском припорошила очі, лещатами стисла голову. Птах відбивався крилами, пронизував чернь пір'ям, перетворюючи її на порох, але темноликі воїни змінювали полеглих і все лізли й лізли на абордаж, прагнучи розлучити хлопчика з янголом. І це їм, зрештою, вдалося. Долоньки Петрика, хай як стискав він їх, зісковзнули з шиї птаха. Чаклун ляснув батогом по залитому черню небу, розрубав його на дві частини. В одній із них застряг янгол, в іншій повисла, розпластавши руки, маленька людина.

Петюнька не зводив очей з обличчя янгола, бачив, що той ворушить губами, щось говорить, але слів не чути. Малюк мотав головою, не розуміючи, чого від нього хочуть. Він почувався слабким, безпорадним, непотрібним, дозволив відчаю затуманити розум, приглушити серця голос, за що й поплатився, проґавивши удар. Чаклун хльоснув хлопчика по животу, влучив батогом по футляру на його поясі, розбудив книгу. Наполовину висунувшись із зіпсованого футляра, вона клацнула золотим замочком, розгорнулася, здивовано зашурхотіла сторінками, наче запитуючи, що тут таке відбувається?

Малюк хотів узяти книжку, але руки його не слухалися, стали важкими, негнучкими – дерев'яними. Розп'ятий, він висів на недогризку обвугленого неба і слухав, як свистить жорстокий батіг, націлюючись, щоб завдати йому другого удару.

– Книго, – тихенько покликав Петюня, – допоможи мені, будь ласка.

Пожовклі від часу сторінки перестали шарудіти, прислухалися. Але на них не було написано жодного рядка. А коли чистий аркуш, немає й чарівництва.

«Треба щось написати, – здогадався хлопчик. – Але що? Що допоможе перемогти темряву? Тим паче, коли її так багато?»

Батіг просвистів над вухом Петюньки, але не зачепив його. Чаклун передумав – ударив птаха, одним махом перебив янголу крило. Птахолюдина простягнула до хлопчика руку, благаючи про допомогу.

«...Мені привиділося сонце... Помаранчеве сонце, що іскриться райдужними відблисками. І зійшло воно над головою земного хлопчика...» – чомусь згадав Петюнька слова, якими зустрів його відлюдник Ик у підземному трактирі.

Слідом за Иком перед уявним поглядом хлопчика з'явився світлий образ Яхтар. Вона дивиться на нього так ласкаво, так ніжно, так вірить у нього.

«Запам'ятай, малюку, ти носиш у собі світло, – каже принцеса. – Темрява може одурманити твій розум, але ніколи... Чуєш, НІКОЛИ вона не погасить твоє світло! Світло твоєї душі. Борись! Твій вибір за тобою».

– Сонце... Світло... Світло і сонце? – замислився малюк. – У чому сенс? Сенс? Три літери «С»... Сонце. Світло. Сенс?

Книга заклять уважно стежила за ходом думок Петюньки. На розгорнутій сторінці проявилася літера «С».

– Світло є в мені, як і в кожному з нас, – почав говорити малюк, спочатку тихо й невпевнено, а потім голосно, з викликом. – Світло в мені! Світло!

Утретє свиснув батіг. Трельяжний Князь скерував хлист-жало на Петюньку. Хлопчик заплющив очі, але дивно – крізь повіки він побачив... світло! Зазвичай так буває, коли довго, до сліз, дивишся на сонце, а потім заплющиш очі, але сонце не хоче відпускати тебе, лоскоче повіки промінчиками, дражниться маленькими райдужними зайчиками, що заховалися у твоїх віях, звісивши ніжки.

Повільно Петюнька розліпив повіки. Світло стало яскравішим. Створювалося враження, що відразу запалилися безліч лампочок. І почасти це дійсно було так. Тільки замість лампочок світилися ніжним білим світлом великі келихоподібні квітки, що розпустилися прямо на руках Петюньки, ніби це не руки були, а гілки чарівного дерева. Квіти були прекрасні, і малюк мимоволі замилувався ними. Він бачив диво. Це безперечно! І все ж Петюнька не міг повірити в те, що створив диво він сам, що чудесне світло, що ллється з квітів, – це світло його душі.

– Ну чому ти весь час сумніваєшся? – з легким докором запитав янгол. Тихо запитав, але хлопчик його почув, хоча й перебував по інший бік розірваного неба. Напевно, тому почув, що слухав не вухами, а серцем.

Чернь охопило чарівним світлом. Піджавши хвости, демони кинулися врозтіч. Ті ж, хто не встиг сховатися, танули, немов чорний шоколад на дні розігрітої каструльки, в якій готується крем для пирога.

Капці фея, скориставшись затишшям, понесли хлопчика до янгола. Поранений птах ширяв на одному крилі. Друге крило, зламане, пошматоване, висіло ганчіркою. Але янгол, попри біль, сміявся. Тонкоголосими дзвіночками рознісся по небу, освятивши його, янгольський сміх: дон! дон! дон!