Глава 59 Вдаримо вишневою палицею по чаклунській омані!

Абра-ар все-таки знайшов свої окуляри. Ледве не наступила на них Дзинь-да-да. Добре, що дівчинка вчасно зупинилася, щоб поправити панчоху, яка сповзла в цій штовханині. Надівши окуляри, професор ахнув, бо помітив пошарпаного Петюньку.

– Ах, як же так? Ах, що ж це коїться? Ах, як шкода... – приказувала літера «А».

– Абра-арчику, милий, усе добре, – шепотів малюк, обіймаючи друга.

До них підійшов кіт, сів на свій хвіст, втупився в хлопчика великими, злегка розкосими очима, задумливо почухав за вухом.

– Як же ми тепер відправимо тебе, дитинча? – запитав Барсеніус, ніби Петюнька знав, як.

Кіт посидів ще трохи, подумав, почухався, потім усміхнувся, потягнувся до Петюні, лизнув його ніс, потерся об дитячу щоку. Хлопчик зазначив про себе, що Барсеніусу не вистачає кількох зубів.

«Точно! Точно це Барсик. Старенький Яшкин улюбленець!» – був упевнений Петюнька.

– Ах, наважуся нагадати, Ваша Вусатосте, – сказав Абра-ар, відмахуючись капелюхом від надокучливої чорної пари, що, втім, було зовсім марно, – янголам не потрібні двері й ліфти, щоб переміщатися зі світу в світ.

Птахолюдина випрямила спину. Кіт відстовбурчив правий вус, скоса подивився на свого вірного супутника.

– Чи погодишся? Прорватися крізь чернь навіть для вищих істот, як ти... Мяв-мяв... Це небезпечно?!!! – із сумнівом у голосі запитав Барсеніус. – Я не маю права змушувати тебе...

– Знаю. Це мій вибір, і його зроблено, – не дав договорити коту птахоангел. – Сідай мені на спину, маленька людино. Нам треба поспішати. Куапа довго не протримається.

За допомогою професора і кота Петюнька забрався на спину янгола. Бузкова шкіра птахолюдини виявилася теплою і дуже приємною на дотик, а от пір'я кололося.

– Ах, обережно, – попередив малюка Абра-ар. – Янгольське пір'я гостре, як ніж.

– Ага, – тільки й сказав Петюня, посмоктуючи вколотий палець, на якому виступила крапелька крові.

– Ну, щасливої вам дороги, – побажав кіт і ляснув птаха по спині. – Летіть! Ось-ось палац розвалиться.

Янгол обернувся, перевіряючи, як там хлопчик.

– Усе гаразд, – кивнув йому малюк.

Птах розправив крила, але, перш ніж злетіти, нахилився до кота і тихенько прошепотів:

– Бережіть себе, Ваша Вусатосте.

– Мяу-у-у-у, – вдячно нявкнув Барсеніус.

Квіткові стіни Залу Нарад тріснули й почали осідати, чорніючи на очах. Вогняний бенкет розгорявся. Полум'я на радощах танцювало чечітку, вибиваючи підборами іскри. Уже згоріли майже вщент верхні кабінки. Ті самі, де засідав із Плюнь-Чпоком Петюнька, а поруч фея з гномом і бридкий ельф. Розкидаючи, подібно до восьминога, щупальця, вогонь спускався вниз, підминав під себе кабінку за кабінкою, сходинку за сходинкою. Його ціллю був центральний майданчик, де все ще юрмилися одурманені слізними випарами члени Таємної Ради. Вихід був у них перед носом, але вони немовби не бачили його, лаялися, билися або просто блукали, розмахуючи руками, – загалом втрачали час. Полум'я сміялося, потріскувало, підбиралося до жертв усе ближче й ближче. Ще трохи, і станеться непоправне.

Петюнька жахнувся від думки, що спала йому на розум в той момент, коли янгол піднісся над парами сліз чаклуна: «Вони ж усі загинуть?!!! Їх рятувати треба! Але як??? Як напоумити їх? Як змусити спуститися в підземелля?»

Птах кинувся до догоряючої стелі, але з першого разу прорватися крізь вогонь не зумів – недостатньо розігнався. Тоді янгол розвернувся, описав коло над збожеволілим натовпом, набираючи швидкість для другої спроби. Коли пролітали повз пустельника Ика, який бив кулаками маркіза Медка, що застряг у люку і відповісти розлюченому старому не міг, Петюнька згадав про вишневу палицю та її здатність знімати чаклунську ману. Палиця валялася поруч з Иком, який, видно, через чаклунські сльози забув про свою чарівну зброю.

Птахолюдина знову піднялася над клубами чорної пари. Вона готувалася до стрибка. Малюк зрозумів це з того, як напружилися м'язи янгола.

– Стривайте! – крикнув Петюня. – Нам треба повернутися. Я не можу залишити в біді своїх друзів. Їм потрібна моя допомога.

– Ти знаєш, як допомогти їм? – поцікавився птах, уповільнивши політ.

– Палиця Ика, – коротко сказав хлопчик.

Людиноангел зрозумів його, стрілою опустився до люка, біля якого, як і раніше, лежала вишнева гілка літери «И», на льоту схопив її і передав Петюньці.

Щосили малюк розмахував палицею, посипаючи натовп вишневим пилком. Бійка припинилася. Всі почали впізнавати одне одного, кидатися на допомогу ближнім. Гагатун і Віхола-в'юн підхопили Дзинь-да-да, яка впала і розбила коліно, і понесли її до виходу. Інсулін знайшов Йода, і тепер вони вдвох шукали Зеленку. Ик припинив бити по «пузатих» штанях Медка. Замість цього він допоміг товстенькому маркізові протиснутися в люк. Ельф більше не роздавав павукам щиглів, а ті – йому штурханців. Павуки в папахах згадали про короля і кинулися визволяти його з обіймів феї, яка раптом під впливом вишневого пилку пройнялася до Лута палкими почуттями. Під командуванням мадам Жужі бджоли вишикувалися в ряд і так, по черзі, без метушні і стусанів, спускалися в підземелля. Їхній приклад наслідували інші члени Ради. Замикав рух головуючий кіт.

– Як добре, що все добре! – зрадів хлопчик і ласкаво погладив людиноптаха по спині, по тому місцю, звідки починало рости праве крило.

Янгол мовчав і не повертав голови, але Петюнька серцем відчував, що він усміхається. Покружлявши трохи над спорожнілим майданчиком (залишилася тільки Тінь, прикута до підлоги пір'ям), птах втретє піднявся до стелі, з розгону пробив у вогні дірку і злетів у небо. Малюк міцно притискався до янгола, так міцно, що навіть чув, як прискорено б'ється янгольське серце.