Глава 58 Сльози чаклуна – це страшна отрута!

– Пожежа! Пожежа! – знову кричали павуки в помаранчевих касках.

Не встигли вони загасити палаюче небо, як трапилася нова напасть – спалахнули квіткові стіни палацу Лута. Язики вічно голодного полум'я жадібно ласували квітами, перетворювали їхню рожеву красу на чорний попіл. Почалася паніка. Гості в Тронному залі, збиваючи одне одного з ніг, кинулися до виходу. Попереду всіх біг псевдокороль Лут. Свою довжелезну, розшиту золотом мантію він залишив біля трону на поталу полум'ю, яке, побачивши таку розкіш, пустило вогняну слину.

– Караул! Рятуйте! – заволала дорідна фея, що звісилася з перил своєї кабінки. Гном пихтів, обхопивши даму за талію і не даючи їй упасти.

– Прошу вас зберігати спокій, – підкреслено рівним голосом оголосив Плюнь-Чпок. – Ми покинемо приміщення через аварійний вихід, що веде в підземелля. Нам зараз відчинять люк.

Двоє восьминогих здорованів підповзли до Петюньки, безцеремонно відштовхнули його, змели щетинистими лапами брудний порошок, натиснули в певній послідовності на кілька каменів, після чого підлога розсунулася. Показався прохід. Сходинки вели вниз, під гору.

Спритний ельф і ще пара павуків, таких самих нетерплячих, як і він, уже стовпилися біля проходу і сперечалися, хто з них більше гідний спуститися першим. Суперечка підкріплювалася стусанами, щиглями та запотиличниками. Бачачи таке неподобство, кіт Барсеніус хитав головою. Король Лут почепив корону на голову, набрав поважного вигляду і віддав наказ:

– Зачинити люк. Ніхто не вийде звідси, поки не завершимо розпочате.

– Що? Що-о-о-о? – округлив рота ельф. Він був так здивований, що пропустив щигля в ніс.

– Мяу-у-у-у! – сердито занявчав кіт. – Закликаю всіх до порядку!

Людиноптах схвально кивав і плескав крилами.

Плюнь-Чпок вийшов у центр залу, став на кам'яному п'ятачку, під яким за наказом короля вже сховали прохід у підземелля, підпер руками боки.

– Передусім відправимо хлопчика до Трельяжа, а потім уже й самі рятуватися будемо, – сказав він, як відрізав.

Усі присутні на Таємній раді букви, павуки та інші казкові істоти підвелися. Стоячи, їм, мабуть, було легше чаклувати. Барсеніус передав книгу заклять бузковому птаху. Той, не зволікаючи, здійнявся, описав коло над Петюнькою і вручив книгу йому.

Малюк не знав, куди подіти подарунок. У кишені книжка не поміщалася, а рюкзачок, подарований бабусями-трактирницями, він забув у готелі. Петюня хотів засунути її за пазуху, де раніше, ще до того, як павучихи-ткалі полагодили йому кишеню, носив мішечок, але Тінь спротивилася цьому. Злякавшись, що книга відчує її й видасть, Аратс вколола Петюньку в серце. Від несподіваного болю хлопчик упустив книжку, що зовні виглядало вельми непристойно.

– Хе! – презирливо пирснув за спиною хлопчика ельф.

Петрику було соромно, адже він добре знав, що не можна кидати книжки на підлогу, і водночас прикро, бо він не був винен у тому, що книжка заклять упала. Хоча збоку, підозрював малюк, усе виглядало так, ніби він навмисно її відшпурнув.

– М-м-м, – заступився за Петюньку маркіз Медок, – сила книги заклять велика, і не кожному вдається з першого разу з нею упоратися.

Під охання й ахання, що долинали звідусіль, хлопчик підняв книжку, здув із неї пил і притиснув до грудей. Золотий замочок на шкіряній палітурці спалахнув, запримітивши щось підозріле під Петюньчиною піжамою. Тінь під грізне клацання замка шмигнула за комір.

– Ах-ах, – важко дихав Абра-ар.

Професор захекався, поки спускався сходами до Петюньки. У руках він тримав шкіряний ремінь, який на ходу зняв зі свого пояса. До ременя був прикріплений схожий на кобуру, тільки прямокутної форми, футляр, призначений для перенесення книг. Розумний професор ніколи не розлучався зі своїми улюбленими словничком і букварем. Простягнувши ремінь із футляром хлопчикові, Абра-ар усміхнувся.

– Шановний, – сказав він, – думаю, це вам потрібніше, ніж мені.

– Спасибі, спасибі, – щиро дякував другу Петюнька.

Хлопчик був дуже радий поясу, файному такому, з ромбоподібним малюнком, вибитим на коричневій шкірі. Щоправда, щоб затягнути пасок на худенькій талії Петюньки, довелося зробити в ньому кілька додаткових дірочок. Але це все нічого. Краса професорського ременю не постраждала. Головне – книга заклять тепер була в безпеці.

– Почнемо, – плеснув у долоні Плюнь-Чпок. – Прошу всіх узятися за руки. Чарівна п'ятірко, вийдіть у коло.

Літери «А», «Б», «В», «Г», «Д» оточили Петюньку. Усі інші члени Таємної Ради, зокрема Барсеніус і птахоангел, кожен на своєму місці, стоячи, взявшись за руки і невідривно стежачи за дитинчам, почали вголос читати заклинання:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да!

Над Петюньчиною головою сформувався ліфт-коловорот. Малюк заплющив очі. Він відчував страх і самотність, адже мусив вирушити в подорож без вірних друзів. А подорож небезпечна – у загадковий темний Трельяж, яким його так часто лякали!

– Друже, не треба боятися, – прошепотіла Петрику Дзинь-да-да. – Ми будемо поруч.

– Ах, щойно знадобиться наша допомога, розгорніть, шановний, книгу заклять і покличте будь-кого з нас на ім'я, – давав настанови професор Абра-ар.

– Об-б-бов'язково прийдемо! Прийдемо! – пообіцяв Бурундун.

– Віват земному хлопчику! Віват герою!!! – урочисто промовив Віхола-в'юн.

Він хотів прикласти долоню до скроні, щоб по-військовому віддати честь Петюні, але не зумів зробити цього, оскільки його руку міцно стискав Гагатун.

– Га-га-га-га! Га! – сміялася буква «Г». – Герою нашому слава!

Чарівному коловороту набридло чекати, і він взявся за своє звичне заняття – засмоктування хлопчика, якого йому належало перенести в інший вимір. Петюньку підхопило вихором і закрутило за годинниковою стрілкою. Ще трохи, і хлопчик зник би в порталі. Але в цей момент, проробивши у квітковій стіні дірку, у зал проник синій промінь. Підпалюючи все на своєму шляху, промінь пронизав наскрізь зал і точним влучанням вдарив у центр – у портал. Ліфт-коловорот, чхнувши, зламався. Петюнька впав, боляче вдарився спиною. Покінчивши з порталом, промінь націлився в нього. Малюк, заціпенівши від страху, дивився, як палає над ним синє полум'я. Дивне полум'я, оскільки від нього йшов не жар, а холод.