Глава 57 Чернь іде на столицю

Великий Трельяжний Князь повернувся з поповненням. Темрява охопила небо Сутінкової Долини, вилилася на землю, затопила ліси й поля, стерла всі барви. Регочучої черні зібралося так багато, що небосхил тріснув, як перестиглий кавун. Ті прикордонні двері, яким досі вдавалося встояти перед магією чаклуна Сморчка, під натиском темряви вилетіли в Міждверний Простір. То тут, то там вмикалися космічні протяги. Зелений туман, гнаний вітром, сердито гудів, намагаючись провітрити забруднену темними бажаннями країну. Але туману бракувало сили впоратися з липкою темрявою. Сяючі зелені порошинки, обліплені чорнилом, важкими краплями зривалися донизу, де гасли, розчиняючись у смердючій в'язкій рідоті.

– Нас багато, нас легіон! Розчавимо, сплющимо, роздеремо, все перетворимо на пустелю! – погрожують чорні бажання, і їм нікому заперечити. Прикордонники давно залишили свої пости. Фіолетові Сутінки пали, поступившись місцем Темряві. Країна переможена. Кордону більше немає. Кордон стерто.

Посеред океану чорнила, що пролилося з космосу на землю, залишився тільки один острівець, де сухо і ще зоріє. Це чарівний купол, під яким сховалася павукова столиця – квітковопрестольна Куапа. Молочне світло блискавок, що чарівною павутиною вкрили від напасті місто, немов маяк, дарує казкам надію на порятунок. Куапа підморгує, дражниться, ніби говорить ворогові:

– Не візьмеш! Зуби обламаєш! Віра сильніша за відчай! Любов сильніша за ненависть! Світло переможе темряву!

Підкравшись до купола, темрява висунула язик, щоб відчути на смак світло, але тут же, дзявкнувши, відскочила, вжалена тисячами розсерджених блискавок.

– Тяв-тяв-тяв-тяв, – повискували тіні, відступаючи від міста. Запал черні зменшився, і вогонь в очах темноликих воїнів горів уже не так яскраво.

Бачачи ганебний відступ своєї армії, Сморчок розвернув батіг, що дивним чином збільшився в сотні, тисячі разів, розмахнувся і вперіщив ним по чорній рідоті. Врізнобіч розлетілися волаючі від болю бризки. Темрява здригнулася, захлинулася криком, але чаклун продовжував мучити її, караючи за боягузтво. Він крутив батогом по колу, збиваючи стогнучу рідоту, ніби вінчиком тісто для пирога. Підхоплену вихором чернь затягнуло у вир. Князь знову розмахнувся і хльоснув, цього разу по куполу. Разом з ударом батогом на місто налетів у вигляді чорного хобота смерч. Темрява опустилася на купол. Зливаючись із блискавками, вона волала. А чаклун Сморчок шмагав і шмагав батогом, залишаючи на райдужному коконі Куапи жирні брудні сліди. Блискавки відчайдушно шипіли на липких прибульців, кололи, кусали чернь, різали її і рвали, але, заляпані брудом, вони поступово втрачали сили. Темрява, немов ненаситна іржа, розповзлася по куполу, роз'їдаючи його сплетений із веселок і білих блискавок покрив.

– Де наш прапор?! – крикнув Трельяжний Князь, озираючись.

– Тут я! – спалахнув червоним сонцем на чорному небі вогненний дракон. Розпластавши крила, від яких сочився сморідний дим, він завис над куполом в очікуванні подальших вказівок від повелителя.

– Запали нам феєрверк, – підморгнув йому чаклун.

Дракон задоволено оскалився. Він був радий повправлятися у стрільбі вогнем. Зізнатися, в пустелі, яку залишила після себе армія Сморчка, більше нічого було підпалювати, і дракоша занудьгував. Набравши побільше слини в рот, чудовисько плюнуло вогнем на купол. В'язкий бруд спалахнув смолоскипом. Вогонь перескакував від воїна до воїна, і скоро весь купол був у його обіймах. Палаюча чернь із подвоєним завзяттям вгризалася в чарівну сітку, намагаючись перегризти, перепалити райдужні волокна. Не витримавши жару, блискавки-шви лопнули. Уздовж веселок, як на жіночих колготках, із тріском розійшлися стрілки. Радісна чернь палаючою нафтою пролилася в тріщини. Трельяжний Князь востаннє хльоснув батогом по куполу і розбив його, немов яйце.

– Ціп, ціп, ціп, ціп, – посміхнувся старий, – іди до мене, пташенятко! Я тебе підсмажу!

Жителі Куапи, почувши шум, визирали з вікон своїх квіткових осель і з жахом спостерігали, як їхнє рідне небо спалахнуло зненацька, наче паперовий аркуш, кинутий у камін. Спочатку обвуглилися краєчки, потім вогняні язики жадібно накинулися на серцевину, торкнулися чарівного кристала, що від спекотної такої уваги розколовся й градом уламків засипав квіткове місто.

Протяжно завили сирени: вíа-вíа! віа́-віа́-віа́!

Мирні жителі давно поховалися по домівках, а павуки в помаранчевих касках на ремінцях забігали спорожнілими вулицями міста. Вони протягували до Цілющого озера, що так доречно розлилося, гнучкі, виготовлені зі стеблинок якихось особливих рослин шланги. Сотні пнів-насосів зафиркали, погнавши по них воду. Павуки-пожежники закидали шланги в підкупольну височінь. Там їх дзьобами підхоплювали ластівки і скеровували сердито шиплячі струмені на загарбників.

Гігантські одноокі риби вискакували з озера і грузько падали, здіймаючи в палаюче небо стовпи прохолодної води. Їм допомагали русалки, які, взявшись за руки, стрибали, намагаючись розплескати по небу якомога більше цілющої рідини. Спільними зусиллями павукам, ластівкам, рибам і русалкам вдалося загасити вогонь. Однак небесне покривало, згризене черню, ще довго тліло. Ніч, стогнучи, обережно дула білим димом на випалені в небесному тілі рани.

– Пломбуємо купол, – наказав гучним зв'язком Плюнь-Чпок, – доки ворог не схаменувся і не розпочав нову атаку.

Пожежники кинулися виконувати наказ правої руки короля. Водяні павуки передавали сухопутним побратимам зібрані в мушлях на дні озера мул і пісок. Це була основа тимчасової чарівної пломби. Її запускали в небо риби, використовуючи замість катапульти свої хвости з широкими, вигнутими ковшем хвостами. Жужині бджоли старанно розмазували по небосхилу цілющу багнюку, жалили чернь, що просочувалася в діри купольного покриття, рубали її шаблями. А загін павучих-ткаль, в екстреному порядку викликаних з місцевої швейної фабрики, штопав небо, проколюючи його кактусовими голками.