Глава 56 Таємна Рада

Світло згасло. Квітка стулила пелюстки. Петюнька відчув, що кабінка рухається, і відразу ж забув про горопашну ложку. Шум тронного залу, приглушений квітковими стінами, ставав слабкішим, поки зовсім не вщух. Більше не пахло супом харчо і свіжим короваєм. Повіяло прохолодою. Хлопчик, безсумнівно, перебував уже в іншому приміщенні.

– Прошу вас, не бійтеся, – заспокоїв Петюню Плюнь-Чпок. – Причин боятися немає. Ми з вами переміщаємося на інший рівень палацу. Як у ліфті. Розумієте? Нічого особливого. Проста процедура.

– А я й не боюся, – хвацько заявив малюк, хоча насправді йому було моторошно залишатися наодинці з буквою «П», здатною плюватися гострою ниткою.

Кабінка зупинилася. Але пелюстки не розтулилися одразу, і Петюньці довелося ще кілька хвилин скоротати в компанії Плюнь-Чпока. У темряві! Коли спрацював, нарешті, потрібний механізм, і в бутон, що розкрився, ринуло рожеве світло, хлопчик зітхнув із полегшенням.

– Мяу-у-у, усі в зборі? – суворо запитав величезний смугастий кіт, підозріло схожий на Яшкиного Барсика.

Кіт сидів, перекинувши лапу на лапу, у стандартній рожево-ліловій кабінці, що розташувалася навпроти Петрикової квітки. На колінах він тримав товстенну книжку, яка перегортала сама себе. Поруч із котом, у сусідньому кріслі, вовтузився птах. Правду кажучи, птахом він був лише наполовину. Нижню. Зверху ж – звичайна людина. Хіба що, бузкова і з крилами, як у янгола. Він це був чи вона була, Петюня, як не вдивлявся в обличчя казкового птаха, не міг визначити.

Сидіти в кріслі птахолюдині було некомфортно, тому вона крутилася, розмахувала крилами, тупцювала, через що врізнобіч летіло бузкове пір'я. Втомившись вовтузитися, крилатий незнайомець (чи все ж таки незнайомка?) видерся на стіл, на рівній поверхні якого пазуристим пташиним лапкам було значно зручніше утримуватися.

– Ах, Ваша Вусатосте, не всі, – ахнув професор Абра-ар із кабінки зверху.

«П'ятий ряд, – прикинув Петюнька, – сьоме місце, якщо рахувати зліва направо».

Птахолюдина, яка заспокоїлася вже й сиділа на столі, підібравши під себе лапи та склавши крила на спині, підтвердила:

– Відсутні літери «Ч», «Ш», «Щ» і «Р». Відмовилися покинути підземелля. Цебто зараз вони у тилу ворога.

– У-у-у-у! – пробіг по кабінках багатоголосий гомін. – Передпокій віддали ворогові. У-у-у! Митниця пала... У-у-у! Ворог іде на столицю...

Петюнька висунув голову з кабінки, щоб краще роздивитися новий зал, у якому він опинився. Зал для нарад, мабуть. За структурою приміщення мало чим відрізнялося від Тронного залу, хіба що було меншим. Кабінки були зайняті добре знайомими Петюньці літерами. Повнотіла фея з гномом та ельф із сусідніх квіток теж були присутні на засіданні. З павуків на очі переважно потрапляли чорні особини у високих папахах, прикрашених ланцюжками. Вищі чини павукової армії, як здогадався Петюня.

Ліворуч від хлопчика на ступінчастому підвищенні стояв трон, а на ньому сидів король Лут Нарат. Точно такий самий, як і в парадному залі, тільки з короною.

– Цікаво? – подумав малюк, не помітивши, що сказав це вголос. – Я приїхав на квітковому ліфті, а як король, не встаючи з трону, сюди потрапив? Чи трон під ним – це теж завуальований ліфт?

– Річ не в ліфті, – зауважив Плюнь-Чпок. – Річ у королі. Їх двоє. Справжній зараз перед нами, а в Тронному залі гостей зустрічає його двійник. Бал – це лише декорації... Для відводу очей, так би мовити. Це офіційний привід зібрати під одним дахом видатних діячів Антресолівських суміжних королівств. Щоб не лякати місцеве населення, розумієте? Передчасно не лякати. Поки в Тронному залі веселяться, танцюють і пригощаються, причому більшість роблять це щиро, навіть не підозрюючи про загрозу, що нависла над столицею, ми вирішуватимемо, як відбити напад ворога.

– Трельяжний Князь дуже сильний. Його військо стрімко зростає. Хранитель ключів мовчить... – без жодних вступних слів почав промову головуючий кіт. – Люди своїми темними бажаннями підживлюють магію чаклуна Сморчка. Вони – джерело його сили. Боюся, що нам самим не впоратися з трельяжним монстром, на якого перетворився чаклун Сморчок. Як кажуть мудреці? Клин клином вибивають?

– Так! Так! – кивали в кабінках.

– Так от, пані та панове, нам потрібна людина! – продовжував кіт, тоді як погляди всіх присутніх на Таємній Раді спрямувалися на Петюню. – Упевнений, що Хранитель ключів не просто так дозволив земному дитинчаті проникнути в наш світ. Хлопчик прийшов до нас не випадково. Це доля! Він обраний! Він мусить виконати свою місію. Він виступить проти чаклуна.

– Певно, ви маєте рацію, Ваша Вусатосте, – взяв слово Плюнь-Чпок. – Хлопчик відіграє ключову роль у цій війні. Питання в тому, який сценарій? План дій, так би мовити?

– Який? Який? – перепитували одне одного учасники засідання і знизували плечима. Ті з них, звісно, у кого ці плечі були.

– Павуки візьмуть на себе оборону. Всиплемо черні перцю! – пообіцяв король Лут.

– Союзники допоможуть. Це я вам кажу – Барсеніус! – гордо заявив кіт, стукнувши себе лапою по смугастих грудях.

Піднявся гул. Плюнь-Чпок ривком підвівся з крісла, стукнувся потилицею об низьку квіткову стелю кабінки, мовчки потер забите місце, потім простягнув руку до Петюньки, почекав хвилинку, доки вщухне гамір, і голосно, урочисто так сказав:

– Куапа – останній замок на дверях, що ведуть у вищий світ... В Антресолію! Столицю не можна віддавати ворогові. Усі разом, згуртувавшись, ми відстоюватимемо місто. Хлопчик у цей час вирушить... до Трельяжа. До місця, де все почалося, звідки вилилася річка черні. Потрібно звільнити феїв снів. Щоб здолати кошмари, які Сморчок насилає на людей… Щоб здолати чернь, потрібен чистий сонний порошок. Адже тільки чисте серце може вірити в дива, тільки не затьмарений чорними думками розум здатний породжувати світлі фантазії. Пани Соньки виготовлять новий сонний порошок, що дарує людям світлі сни, дарує їм спокій. Для цього має вистачити тих чарівних крупинок чистого порошку, які вдалося зберегти хлопчикові. А там подивимося, чия візьме.