Глава 55 Бал короля Лута

Важка скрипуча брама з величезними залізними кільцями замість ручок відчинилася. Занадто різко, з огляду на її велику вагу. Добре, що розумний Медок, знайомий уже з дверними фокусами (не раз доводилося бувати в палаці Лута), не дозволив друзям близько підійти до брами, хоча Петюнька й поривався. Інакше синцями всі були б точно забезпечені.

Від брами до головного входу палацу простяглася, розгалужуючись, посипана гравієм доріжка. Обабіч доріжки, вишикувавшись у два ряди, стояли довгоногі, з витягнутими черевцями та величезними очами комахи – озерні бабки, що красувалися рожевими панчішками і білими фартухами. За їхніми блискучими в сяйві ліхтарів спинками ледь тремтіли прозорі, сітчасті крила. Вони старанно вклонялися гостям і пропонували на срібних тацях різноманітні закуски та напої.

– Молоко, сметана! Молоко, сметана! – протягувала Петюньці чашу з чимось білим, що смачно пахло, усміхнена бабка. Зовні, з чотирма різними крилами, вона нагадувала вертоліт.

– Сирок і йогурт! Вершки, ряжанка! А ще кефір! – зазивали її подружки.

Бабки рекламували частування файно: кивали, присідали, кланялися. І виходило це в них так витончено, так ритмічно, ніби вони танцювали, не сходячи з місця. Під «молоко, сметана!» крилаті красуні, всі разом, кивали, під «сирок і йогурт!» присідали, під «вершки, ряжанка!» кланялися, простягаючи таці гостям, ну а під гучне «кефі-і-ір!» випрямляли спинки. І так по колу: кивок, реверанс, уклін, кивок, реверанс, уклін.

Усім цим цікавим дійством керував, диригуючи ополоником, кремезний мужичок у білому, як у бабок, фартуху. Тільки на його фартуху ще був зображений у вигляді аплікації надкушений шматочок сиру. На голові диригента хвацько стирчав кухарський ковпак. З-під густої каштанової бороди, стриженої під лопату, виглядав на ланцюжку кулон – символ літери «С».

– Сир Іванович і його помічниці! Є-є-є! Ватрушки! – поплескав себе по животу Єрема. – Зараз пригостимося!

Побачивши страви, приготовані Сиром Івановичем, у Петюньки потекла слинка, але скуштувати хоча б одну ложечку йогурту або сметанки йому не довелося. Жужа, бачте, поспішала... Ігноруючи таці, літера «Ж» пройшла до головного входу в палац, де на неї чекали, нервуючи й обмахуючись віялами, причепурені фрейліни. Супроводжуючі королеви, зокрема й Петюнька, згідно з етикетом теж змушені були поспішати. Тільки човняр дозволив собі пригоститися. Відставши від процесії, Єрема розв'язав пасок, щоб не заважав їсти, і накинувся на сирні ватрушки та жирну сметанку.

Заздрість, схоже, не збиралася надовго відпускати хлопчика і знову встромила зуби в його серце. Там, де орудує заздрість, і гнів пустує, а слідом за гнівом завжди приходить злість.

– Ти ба, як наминає!.. Щоб ти подавився... – спересердя побажав малюк. Його очі потемніли.

– Слухаюся, – посміхнулася Аратс, безперешкодно прослизнувши через ворота, які все ще були відчинені. Що голоснішим ставав голос темної сторони Петюньчиної душі, то сильнішою ставала і Тінь. І магія павуків тепер її мало хвилювала.

Підперезавши Єрему, Аратс стягнула себе вузликом. Човняр закашлявся, зігнувся навпіл, виплюнув недожовану ватрушку.

«Усе-таки подавився?» – здивувався Петюня, але не тому, що здійснилося його бажання, а тому, що йому було приємно усвідомлювати, що воно здійснилося.

Тінь послабила хватку, поплескала Єрему по плечу і, враз збайдужівши до нього, прошмигнула за пазуху Петюньці. Згорнувшись клубочком на його грудях, Аратс причаїлася. Вона слухала, як по-новому стукає серце хлопчика, «перетравлюючи» нові для нього почуття. Слухала і міцнішала, слухала і росла.

З важким серцем малюк переступив поріг Тронного залу. Він був незадоволений собою, розумів, що в чомусь винен, але розбиратися у вихорі думок і почуттів, що нахлинули на нього, таких різних і суперечливих, йому зараз не хотілося.

«Потім, – вирішив Петюня і посміхнувся такому легкому рішенню. – Як-небудь потім».

Тінь схвально кивнула і тісніше пригорнулася до грудей хлопчика, ближче до серця, яке поступово, непомітно для свого господаря, безтурботно усміхненого Петрусі, почало вкриватися чорною скоринкою.

Тронний зал короля Лута Нарата складався не з однієї квітки-бутона, з чим стикався досі Петюнька, а із сотень зібраних у густі китиці дзвоникоподібних дрібних квіточок, які грали всіма відтінками рожевого кольору: від світло-рожевого, бузкового, лілового, малинового до темно-пурпурного і буряково-коричневого тонів. Кожна квіточка була мініатюрним кабінетом, у якому розміщувалися два крісла з боків і круглий столик посередині. Кабінки з'єднувалися одна з одною сходовими переходами, викладеними з дрібних лускоподібних листочків. Усі квіти, які разом утворювали рожево-пурпурний купол, дивилися в центр тронного залу – начищену до блиску мармурову підлогу.

– Юшка моя! – розправив вуса Юговий. – Вересовий зал! Завжди мріяв тут побувати, а особливо потанцювати. Яка розкіш! Яка пишність! Який чудовий танцмайданчик! І скільки тут вміщається народу?!

Бал був у розпалі! Безліч ніг, у чоботях, черевиках, туфлях або взагалі босих і волохатих, притупували, скакали, човгали, дригали і виписували неймовірні кренделі під веселу польку у виконанні павукового оркестру. Джентльмени-павуки в золотистих кучерявих перуках і в малинових сюртуках кланялися пані – напудреним павучихам у блакитних перуках із довшими, ніж у кавалерів, кучериками. Широкі сині плащі з капюшонами та маски на обличчях з вісьмома прорізами для очей дещо приховували потворність павукових аристократок. Цьому Петюнька був дуже радий, оскільки ніяк не міг звикнути до специфічної, м'яко кажучи, зовнішності корінних жителів Сутінкової Долини.

Крім павуків, у вересовому тронному залі танцювали, поважно походжали, пліткували, затуляючи роти віялами, відпочивали, усамітнившись у квіткових кабінках, попивали через трубочки коктейлі й ласували морозивом численні гості короля Лута. Серед них було багато знайомих Петюньці казкових чоловічків – ті самі літери, а також гномики, феї, ельфи, але ще більше незнайомих. Як он той, наприклад, червоний дивак із присоском замість носа, який випадково під час танцю присмоктався до підлоги і тепер стирчав, немов стовп, посеред залу, заважаючи танцювати іншим. Його партнерка з танців (щось на кшталт бузкової плями) розповзалася, охаючи та ахаючи, навколо стовпа, намагаючись відліпити присосок-ніс від королівської підлоги.