Глава 51 Під водою. Мушлева лікарня

Безліч неймовірно довгих і тонких темно-зелених водоростей-ниток, обліплених коротким широким листям, більше схожим на лушпиння, заполонила озеро. Водорості починали свій ріст на темному мулистому дні, куди майже не проникали промені чарівного кристала. Прокльовуючись із дрібного насіння, живлячись мулом, нитки міцніли й росли, щоб наскрізь прошити озеро, досягти теплої, обласканої штучним сонцем поверхні й сплести з м'ясистого на верхівках листя ніжне зелене мереживо. Від найменшого коливання води нитки водоростей по-зміїному звивалися. Їхні плавні, дещо ліниві рухи заворожували Петюньку і трохи лякали. Йому раптом уявилося, що озеро – живий організм, а водорості – це його руки, які промацують кожного, хто посмів порушити їхній спокій.

Величезні горбаті риби з блискучою лускою в червоно-жовтих розводах терлися об зелені шорсткі нитки, зчісуючи старі лусочки. Палаючими зірками луска опускалася на дно, тривожачи мул, який здіймався вгору чорно-синьою хмарою.

«Ого, скільки ж мають важити лусочки риб'ячих монстрів?» – подумав малюк і мимоволі поморщився, якраз пропливаючи повз одну таку істоту, що чухалася. Від задоволення вона заплющила своє єдине око на кінці рогоподібного відростка просто посеред чола.  

Риби, зайняті линькою, не звертали уваги на бульбашки, всередині яких смішно бовталися мандрівники. Найсмішніше виглядав товстий Медок. Його великий живіт, який старанно масажували повітряні бульбашки, весь час підстрибував, ніби робив зарядку.

«Тільки б риби не прийняли нас за корм, – злякався Петюня. – Он один Медок чого вартий?! Такий ласий шматок пропустити важко».

Помітивши, що малюк спостерігає за ним, міністр усміхнувся.

– М-м-м, хлопчикові не варто хвилюватися, – приглушено донеслося з Медкового пухиря. – Мешканці Цілющого озера абсолютно миролюбні й харчуються виключно водоростями.

«Яке полегшення, – зітхнув Петюнька, однак, зустрівшись поглядом з одноокою диво-рибою, все-таки здригнувся. – Так, важко тримати себе в руках, коли поруч чухаються такі велетні. Справжні динозаври! Тільки зі зябрами. А раптом мутноока вдарить хвостом, і пухир лопне? Що тоді? Ні, краще триматися від чуханчиків якомога далі. Ах, шкода, що в бульбашці немає керма... Так хоча б нею можна було керувати. А то бульбашка пливе сама собою кудись. Цікаво, куди?»

Повітряні акваланги один за одним, вервечкою пробиралися крізь зарості водоростей. Павуки-сріблянки періодично перебирали ніжками, спрямовуючи пузир у той чи інший бік. У Петюньки так не виходило. Його бульбашка, здавалося, була запрограмована на певний маршрут, і, хоч би як намагався малюк вплинути на хід бульбашкового акваланга, змахуючи рукою або дригаючи ногою, він продовжував рухатися в заданому напрямі.

Ліс із водоростей несподівано закінчився. За ним на багато кілометрів розгорнулася підводна долина. Її вкривали хвилясті дюни, сформовані з піску упереміш із мушлями. Петюнька не міг повірити своїм очам, не міг збагнути, як неосяжна долина, що відкрилася його очам, вмістилася під водами Цілющого озера, яке зверху здавалося зовсім невеличким?

«Правду кажуть, що павуки – найсильніші маги, – захоплювався хлопчик. – Он яке дно начаклували. Мені б так уміти. Збільшив би нашу квартиру. Нехай для всіх вона була б трикімнатною, а для нас – справжнім палацом... Як у короля Лута!»

Бульбашки, вибравшись із заростей на рівну поверхню, збільшили швидкість. В очах Петюньки, який уже не раз здійснював високошвидкісні подорожі казкою, звично замиготіло. Складалося враження, що хтось перемотує плівку. Тільки кадри всі якісь однакові: пісок і мушлі, мушлі і пісок. Подекуди зустрічалися пучки низькорослих водоростей, схожих на ажурно порізані папороті або звичайну зелену цибулю.

Товща води, що вкрила долину, ставала чистішою, світлішою, прозорішою. Це дуже здивувало хлопчика, оскільки він пам'ятав, що в підкупольному місті вже мав настати вечір. Увечері ж, як усім відомо, сонце, навіть якщо воно штучне, потихеньку гасне. Однак під водою, навпаки, світало.

«Ну і ну, – думав Петюня, – у нас удома все простіше. Вечір – це вечір, день – це день. У павуків же все переплуталося. Нічого не розбереш».

– М-м-м, подивіться! – не дав додумати Петюньці Медок. – Підводна станція. Тут розташовані лікарня й експериментальна лабораторія.

Попереду показалося сонце. Так вирішив спочатку малюк, але те, що він побачив, насправді сонцем не було. Це була ще одна бульбашка. Така сама, у якій ширяв зараз Петюнька, але тільки в мільйони разів більша. Гігантська бульбашка нестерпно яскраво блищала, відбиваючи промені кристалосонця. Усередині неї розмістилася складена з кількох великих мушель-корпусів будівля підводної лікарні, на яку вказував міністр Медок.

Повітряні акваланги мандрівників прилипли до великої бульбашки, ставши її частиною. Петюньку та його друзів затягнуло всередину бульбашкової мегакулі. Подальше їхнє пересування здійснювалося так: численні чарівні бульбашки, якими була наповнена куля, навалилися своєю масою на гостей і почали штовхати їх у напрямку рожевої мушлі у формі закрученого рога. Ця мушля була входом на станцію. Усередині рога запрацював насос. Потік бульбашок підхопив мандрівників і разом із ними хлинув у мушлеву трубу. Трохи покружлявши спіралеподібними коридорами, бульбашки винесли гостей на рівну площадку, після чого розчинилися, ніби їх і не було.

Друзі опинилися в приймальному відсіку підводної станції, оснащеному великими й маленькими кранами, вентилями, балонами, трубами та іншими загадковими пристроями, що безперервно шипіли, тікали, цокали або булькали. Павуки-сріблянки, які з честю впоралися з роллю провідників, розповзлися по відсіку виконувати свої звичні обов'язки: один із них дістав гайковий ключ і підкрутив ним гайку, другий павук заходився заносити до журналу показання приладів із рухомими стрілками, третій відчинив заслінку печі, всередині якої горів вогонь, і сипнув туди з відерця трохи якоїсь речовини, від чого вогонь запалав яскравіше.