Глава 49 Урок танців від Жужі

У сусідньому номері, за стінкою праворуч, похриплюючи і поскрипуючи, горланив патефон. Чути було човгання безлічі танцюючих ніг: ша́р-шарша́р-ша́р, ша́р-шарша́р-ша́р. У номері зверху або знизу (Петюнька спросоння не розібрав, звідки саме) стукали по стінці, вимагаючи тиші:

– Б-б-балаган! Б-б-беззаконня! Б-б-безлад! – обурювався, жахливо заїкаючись, Бурундун.

«Бурундунчик у своєму репертуарі», – упізнав друга Петюня. Повернувшись набік, він мимоволі застогнав. Усе тіло боліло. Хлопчик почувався втомленим, хоча щойно прокинувся. Страшний сон зовсім його вимотав.

Шаркання за стіною не припинялося. Навпаки, танцюристи збільшили темп і з подвоєним завзяттям підстрибували й притупували. Владний жіночий голос віддавав накази:

– Жести мають бути витонченішими, витонченішими, любоньки. Ой, сонця ви мої незграбні! Зганьбите ви мене... Ну добре, повторимо ще раз. Повторення, дівчатка, є матір вчення! Отже, раз, два, три. Крок вліво і назад, вліво і назад. Пам-пам-пам-пам-пам! Поворот навколо своєї осі та реверанс. Голівки набік, погляд у підлогу, крильця ніжно тріпочуть, ніби хтось лоскоче вам спинки. Та ні ж, ні! Не так! Повторимо ще раз. Так-так, сонця мої! З вами і залізні нерви заіржавіють.

– Жу-жу-жу, – ображено гуділи «сонця незграбні» за стінкою.

Петюньці стало цікаво, хто це там танцює і дзижчить? Сон як рукою зняло. Повернулися сили. Малюк встав і, чухаючи потилицю, вийшов на балкон. Кристал у небі виблискував уже не так яскраво, як кілька годин тому, що означало – наближається вечір.

«Цікаво, – подумав Петюня, – як павуки кристал гасять? Напевно, десь захований вимикач?»

Щоб краще було чутно, хлопчик перегнувся через перила. Йому пощастило – пелюстки сусідньої квітки-номера були теж розкриті у вигляді балкона. Тільки вхід з балкона в кімнату затуляла червона портьєра, що колихалася на вітрі. Перила під вагою Петюньки прогнулися. Малюк, анітрохи не злякавшись, натиснув сильніше. Згорнута рулоном пелюстка розправилася і містком з'єднала балкон із балконом. Швидко, поки не запаморочилося в голові, хлопчик пробігся містком. Він зовсім забув про крилаті капці, які могли за одну секунду перенести його на сусідський балкон. Самі ж капці, які ще не відійшли, мабуть, від сну, не спромоглися підказати Петюньці скористатися їхніми послугами. А може, їм просто було ліньки зайвий раз помахати крилами?

– Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два... Тьху. Ж-ж-жахливо! Ну чому ти, любонько, весь час сутулишся? А ти, сонце, не тупцюй, як бегемот, на одному місці. Витонченіше треба! Ви ж не хто-небудь, а королівські фрейліни! – вичитувала нотацію бджілкам-танцюристкам сувора елегантна пані в розкішній бальній сукні кольору топленого молока, розведеного медом.

Злегка відсунувши портьєру, щоб можна було підглядати в утворену щілину одним оком, Петюнька спостерігав за незнайомкою. Він бачив, що з її спини, трохи нижче лопаток, ростуть, як і в бджіл, крила. Але дама точно не була бджолою або будь-якою іншою відомою малюкові крилатою комахою. Не була вона і простолюдинкою, про що свідчили неймовірно складна за кроєм багатошарова пишна сукня, розшита дорогоцінним камінням, і тризубчаста діадема на гарній голівці з ідеально укладеним коротким чорним волоссям. Тонка шия незнайомки була обтягнута темною оксамитовою стрічкою із золотим кулоном, що зображав букву «Ж».

«Так це ж літера “Ж”! – здогадався Петюня. – Одна з улюблених букв Яшки. Недарма він часто дзижчить собі під ніс, згадуючи її ім'я. Так-так! Бджолина королева Жужа! Он навіть чарівний жезл вона в руках тримає, з блакитним і жовтим камінням. Якщо вірити Яшці, жезл цей може збільшити або зменшити в розмірах усе, до чого доторкнеться. Важливо тільки доторкнутися правильним, тобто гострим, кінцем, інакше потрібного ефекту не буде».

Тук-тук-тук, тук-тук-тук – відстукували підборами червоних черевичків бджілки-фрейліни в довгих, до підлоги, прозоро-димчастих спідницях. На Петюньчин погляд, танцювали вони чудово. Витончений помах крилом, поворот ліворуч, реверанс. Дзень-дзень – дзвенять численні браслети на тонких бджолиних лапках. Усі рухи точні й синхронні, жодної помилки.

Але королева, якщо вже вона королева, а отже, право має роздавати накази, все одно була незадоволена. Розмахуючи жезлом, ніби диригуючи, літера «Ж» покрикувала на своїх фрейлін.

– Дивишся, любонько, не туди! – дорікала вона бджолі, на лобі якої побрязкували нанизані на червону стрічку монети. Бджола надула нафарбовані губки.

– Кхр-кхр-кхр... – закашлявся патефон, втомившись видувати музику. Ця музична машинка була складена з білої квітки, відомої Петюньці як в'юнок або, по-народному, грамофончик, і коробки, на якій крутилася тарілка. Якесь пристосування у формі руки, схоже на руку-важіль у Петюньчиному номері, водило пальцем по тарілці, ніби стирало з неї смачний крем.

– І цей, як на лихо, барахлить, – розлютилася королева і стукнула патефон жезлом. Коробка з грамофончиком зменшилася в розмірах і тепер не музику грала, а видавала писк.

З-під ліжка виліз і, не поспішаючи, солодко потягуючись, попрямував до патефона, що смішно пищав, мініатюрний ведмідь, більше схожий на кішку. На тих, звісно, котів, до яких Петюнька звик у своєму світі.

«Ах, у цій казці з розмірами все якось навиворіт виходить. Черв'яки – гіганти, ведмеді – карлики... – розмірковував малюк, що причаївся за портьєрою. – А, зрозумів! Напевно, Жужа зачарувала свого ведмедя за допомогою чарівного жезла».

Бурий ведмедик до патефона не дійшов. Повернувши волохату голову в бік портьєри, він посилено роздував ніздрі і пихтів, як старий паровоз, винюхуючи щось.